Фройд би плакав

Звісно, що з Марлиної голови хутенько вилетіли всі кризи й загострення ситуацій, пережиті за ті ж три місяці, залишилося тільки відчуття невимовно тупого і легкого, нудного й одноманітного буття, Де основним Марлиним завданням був щоденний вибір ресторану 1 перевірка електронної пошти, що час від часу таки переривалася слабким зусиллям написання якихось статей… Чи так це все було?

Ілля посміхався. Марла не могла достеменно сказати, хоче він, аби вона залишилася, чи ні. Він. як відомо, був особою контроверсійною.

– Якщо не вийде зробити тебе моєю дружиною, залишу коло себе за контрактом:), - написав він їй у повідомленні попередньої ночі. Сидячи напередодні у кав'ярні на бульварі Шевченка й поїдаючи неймовірної помпезності десерти, Марла з Іллею мали, що називається, серйозну розмову.

– Я придумав, як зробити так, щоби я не почувався худобою… Я просто вкладу в тебе гроші. Все-таки вкладу. і на тобі ж їх робитиму. Тільки музику треба змінити буде.

– Ну, навряд чи з мене вийде солоденька дівчинка-поп-співачка…

– А нафіг і не потрібна нам солоденька дівчинка. Потрібен імідж такої гостросексуальної Лоліти - хоча ти вже й старша, звичайно - такої дівчинки, яку би до смерті хотіли товсті дядьки з грошима. і щоб вони ті гроші з радістю викладали… Ти ж англійською говориш?

– Угу. І французькою.

– О, взагалі тоді добре. Тоді нафіг кидаємо цей совок - Україну взагалі ніхто серйозно не сприймає, весь цей ваш нещасний шоу-бізнес так званий…

(Марла поморщилася, але не погодитися не могла). Ілля з палаючими очима продовжував:

– Спочатку - Росія, потім і її до сраки, а потім - Європа і більше, більше, більше… У тебе велике майбутнє, Марло.

По цих його словах Марлі в горло вже не поліз ніякий десерт, вона просто було збиралася порахувати, вкотре такий пишний монолог перед нею виголошувався, тут же знайшла спільні риси у всіх, хто його коли-небудь проголошував, і не без задоволення відзначила, що з кожним новим почутим монологом у ній додається веселої іронії і применшується золототканих ілюзій. Утім, Іллі вона навіть трохи вірила (а чи не вірила вона «трохи» всім його попередникам?), десь так відсотків на 50. інші п'ятдесят списувалися на його славнозвісну контроверсійність.

– Це ж мені й ім'я треба буде придумати комерційне якесь, - не зовсім добре посміхнулася Марла.

– Ні, навіщо? Залишимо твоє. Прізвище ж не явно українське?

– Ні… Нейтральне таке прізвище.

– Ну, от і добре. Нейтральне - це те, що треба. і ніяких більше записів в Україні, чуєш?

– Га?

– Ні, звісно, я не змушую тебе поривати стосунки з «Пухнастими Настями», але… - Ілля красномовно замовк. Марла тільки було збиралася було спитати: «А контракт треба кров'ю буде підписувати?», як Ілля вже рефлексував на це її запитання.

– Тільки не обманюй мене… Не думай собі мене обманути. Марла здивовано-запитально звела докупи брови.

– Я не про стосунки… - Ілля зітхнув. («Хто такий Х'ялмар?») - я про бізнес. В ньому мене ніколи не обманюй. Бо буде дуже зле. Мені буде зле. - Остання фраза була сказана так, що Марла хутенько збагнула, кому саме буде зле передусім.

– Я знаю, - продовжував Ілля, - ти - та дівчинка, що вміє дуже вправно застрибувати в потяг на ходу.

– Гм?!

– Так от. Спробуєш перескочити з мого потяга на інший - пристрелю прямо в польоті.

Марлу це чомусь навіть збуджувало. По-перше, межа ризику завжди додає дешевого адреналіну, а по-друге, її страшенно розважало все те, що Іллі про неї напатякали їх спільні знайомі.

– Так звані, курва, друзі.

– Прошу? - не зрозумів Ілля. Марла знову перейшла на його мову:

– Та кажу, країна знає своїх героїв. Приємно, коли про тебе складають легенди на Батьківщині, а ти живеш за десять тисяч кілометрів… і в який це я, вибач, застрибнула потяг?

– Ти використала Х'ялмара.

– Гм… це теж тобі Флюгельгорн сказав? - Марла безпомилково вгадувала автора легенд за їх стилістикою.

. - Угу.

– О дає!

– Така дивина, - це вже Марла пізніше того вечора казала Артанові, - ну якого ж біса Флюгельгорнові, такій зірці і всезагальному улюбленцю, такому мудрому і сексапільному чувакові отаку от хуйню про мене жвиндіти?!

– Заздрить, напевно… - знизав плечима Артан.

– Тю, так чому ж тут заздрити?

– Ну, просто собі заздрити, та й усе.

– Угу. Ясно. - Хоча навряд чи Марлі бодай щось зі всього було ясно. Просто це, як і решта речей, щедро додавало життєво необхідного адреналіну в кров.

День, коли Ілля відвозив Марлу в аеропорт Бориспіль, був для них Днем Туманних Мостів. Ілля чомусь ніяк не міг правильно виїхати на потрібну трасу і, блукаючи Києвом, узад-вперед переїжджаючи Дніпро, він спокійно розповідав Марлі про те, як можна заробити сто тисяч доларів, організувавши вечірку для товстосумів А" за участі Бритні Спірс, і про те, шо краще їхати в Альпи, аніж у легендарну для Марли Караганду («От всі кажуть, що гдє-ґдє - в Караґандє!, а чи хтось там колись був?! Треба їхати»).

– Боїшся не встигнути на свій літак? - раптом запитав він.

– Та я ХОЧУ на нього не встигнути! - примружилася Марла.

– Ти охолонеш. - Ілля сказав це не те, щоб сумно.

– Муа? [8] - перепитала Марла.