Фройд би плакав

Нарешті автобус причвалав до маленького містечка на кордоні з Непалом. Візу в цю благословенну країну можна було отримати просто на кордоні, заплативши 30 універсально-національних одиниць. Як завжди, Марла виявилася першою українкою. яку побачив цей прикордонник за життя. Як завжди - здивований трохи погляд. Зате, дай їм, Боже, щастя-здоровля, жодних тобі принижень чи зволікань-звірянь-дзвінків-розпитувань. Ними, як Марла вже встигла з'ясувати за півроку подорожей, люблять займатися не лише прикордонники суперрозвинутих країн, «де вулиці мощені золотом». Митник - це діагноз. Це трагедія маленької людини. Це так само «ні-па-вєз-ло», як бути вахтером, охоронцем, чиновником, комендантом гуртожитку, працівником реєстратури, тюремником, даїшником, вчителькою математики Юлією Марківною…

– Бувають винятки, ти знаєш. Я вже люблю цю їхню країну. із просуванням вглиб «ця їхня країна» дивувала й тішила ще більше.

– Відразу видно країну буддистів, - Х'ялмар показував на фрески з рекламою міцного алкоголю, нафарцикльовані фарбою просто на стінах житлових будинків. Деякі з них від часу встигли полупитися й виглядали тепер ну просто дуже древньо й автсн-тично.

– Дивися, які в них гарні жінки! - Марла захоплено розглядала крізь вікно жінок різного віку, що, сидячи край дороги, розчісували коси. Фігурки жінок чергуватися з фігурками чоловіків, що тут же, край дороги, справляли малу потребу.

– Цікаво, яка тут символічність.

Марлині очі страшенно тішилися від споглядання пурпуру й фіолету жіночого вбрання. Геть усі кольори Непалу виглядали насиченими й довершеними. Глибокий червоний, глибокий зелений…

– Оп-па, знову солдати.

Зелений увірвався до салону автобуса. Вдивлявся в обличчя місцевим. Усіх, окрім вже зовсім шанованого віку старих, та ще Марли з Х'ялмаром, попросили вийти на паспортний контроль.

– Чого вони?

– Бояться маоїстів.

– Ага. і думають, що бєлий чєловєк тут ні при чім… От, треба здати фішку маоїстам, аби знали, кого вербувати.

Пасажири повернулися до автобусу. Всі усміхнені, всі без напрягу. Як потім з'ясувати для себе Марла з Х'ялмаром, урядове полювання на маоїстів стато для непальців чимось на кшталт щоденного прогнозу погоди. Ніхто не сахався табунів солдат, що залягали по придорожніх криївках з автоматами, ніхто особливо не непокоївся, чого вони там бігають по полю. Вікна автобуса, з яких видно всі ці перегони й маніпуляції - екрани барного телевізора з нецікавою програмою від «Еvrosport».

Солдати спокійно посміхалися на вулицях, мирні жителі спокійно посміхалися на вулицях, маоїсти спокійно посміхалися в кушах, мріючи про державний переворот. Король із королевою офіційно посміхалися під час візитів, і, можливо, парилися всенародною не-любов'ю.

– Розкажи мені ще раз про те, що там трапилося н королівському палаці, - позіхнула Марла. День уже був при смерті, як вони в'їздили в передгір'я Гімалаїв.

– Ну, там відома лише ця романтична офіційна версія, що є у кожному путівнику.

– Яка-а-а…? - нила Марла, охоча до вечірньої казочки.

– Така, шо молодий і красивий коронний принц поїхав вчитися до Лондона. Там закохався у прекрасну чи не дуже…

– У прекрасну!

– Ну добре, у прекрасну дівчинку, котру привіз на канікулах знайомити зі своєю августійшою родиною.

– Що, сказав: «Нє хачу учіцца, а хачу женіцца»?

– Типу того.

– і що старі?

– А король із королевою йому сказали: «Нє-а, любий, кров у ній червона, нам така не лізе!»

– Що, так і сказали?

– Марло!

– Що?

– Це б ти так сказала!

– Я?! Я за змішані шлюби.

– Ну й добре. Все, казочці кінець.

– Нє, не кінець! і що далі?

– То be continued.

– Х'ялмар, свиня!!!

– Хрю.

– Ну Х'ялмар…

– Ок, востаннє вибачаю. Тоді, значить, коронний принц вийшов за двері й повернувся до їдальні з автоматом. Відтак досить успішно розрядив його в усю сімейку, не забувши про кохану й про останню кулю для себе.

– От жалко пацана. Не міг собі жити в громадянському шлюбі, га? Чи відмовитися нафіг від корони - кому воно треба. Став би таксистом у Лондоні…

– Так, Марло, дуже романтично. Зрештою, а чом би й ні.

– Дурний, скажи?

– Я слабо вірю в істинність легенди.

– А в що ж тоді?

– На престол сів братик короля-небіжчика. Народ тепер його не зовсім любить. Подейкують, то він усе й підлаштував.

– Ага, тільки це вже не так красиво… Турброшурки не візьмуть.

– Зате взяли би маоїсти, хе-хе.

– Чшшш, не згадуй всує. Що вони - республіки хочуть?

– Та тут увесь народ не проти. Маоїстів же таємних - до чорта просто.

– Монархія - комунізм. із одної каки в іншу.

– Марло, заткнися, ти ж нічого в цьому не петраєш… -остання Х'ялмарова фраза вже, здається, їй просто наснилася. В автобус наповзло масних сутінків, все тарахкотіло й підстрибувало, заколисуючи Марлу все глибше і глибше.