Фройд би плакав

Це було ніби одкровенням. Раптово на місці кожного з тих, хто своїм світлом намагався роздерти гнітючу темряву інших - на місці Х'ялмара, Гаррі, Артана, кількох вчителів, письменників, музикантів, просто собі людей - в її голові почало з'являтися щось на зразок теплих сяючих куль, що стрімко зближалися, ген аж до злиття у цілісну субстанцію, що зігрівала уяву й тіло хвилями, роблячи серцю млосно, радісно і трохи лячно.

Марла нічого не могла пояснити. Вона просто відчувала.

Ом мані падме хум Ом мані надме хум Ом мані падме хум

– Так, Індія - це страшно… Не можу сказати, що сумуватиму на нею, - гарненька білява і.рландочка підтакувала довгу барвисту спідницю під промерзлі босі ноги, підібгані на крісло.

– Бідолашна Нікі, - сміявся її бойфренд, - їй ніде проходу не давали.

– Брр… - здригнулася Нікі.

«Ти ба, я й насправді потвора, - дивувалася Марла, - Нікі ж також не вельми м'ясиста, а до неї лізли всі… Може, тут справа в білявості? В кожному разі маю один плюс - я НЕ ненавиджу Індію й залюбки провела б там іще з півроку…»

– То ти був одним із організаторів Світового Соціального Форуму? - зверталася Нікі до Х'ялмара, - я багато чула про нього… Поїхати не випало.

– Так… Роботи було купа просто.

– I ти там була? - це інквізиція Марли.

– Ну, майже… Приїхала, як увесь організаційний геморой вже скінчився. - Марла на мить замислилася над своєю властивістю втікати від будь-яких кисло-нудно-втомливих речей і з'являтися, як пилип із конопель, уже на все готове і приємне.

– А чим ви займаєтеся? - це вже Х'ялмар до ірландської парочки.

– Ми їздимо Азією вже близько року, час від часу викладаємо англійську, ще якоюсь волонтерською активністю займаємося… По-різному, - відказала Нікі.

– Я статті пишу фрілансером, - додав її хлопець, чийого імені Марла ніяк не могла згадати. «Теж волонтерські, певно…» -з кривою посмішкою додумала вона. Ці історії благородних жителів високорозвинених країн, що працюють день і ніч на батьківщині, а потім беруть зароблені грошики й 'ідуть рятувати світ «за безплатно», були такими частими, що вже встигли набити оскомину. «Яка ж я зла!» - констатувала Марла.

– А що б ви порадили тут з'їсти? - спробувала вона змінити тему. Все ж таки не щодня сидиш після невдалого сафарі (носоріг так і не напав) на березі Читванської річки, витріщаючи очі на захід сонця в джунглях. Столики й крісла маленького ресторанчика стояли просто на траві, на краю горішньої річкової тераси.

– їсти? - знизала плечима Нікі, - ну, їсти - я не знаю. Зате випити я би порадила sресіаl lassі [40].

Ірландці перезирнулися й загигикали.

«Найс айріш ґайс» - похмуро штампонула Марла.

– Це те ж саме, що й спешл каррі9 - посміхнувся Х'ялмар. - В Аче, в Індонезії, готують страву «ганджа каррі». Закінчиться війна - поїду, неодмінно спробую. Бо поки в Аче геть нікого не пускають.

Поговорили ще про Аче. Про політичну ситуацію в Індонезії, про ісламських фундаменталістів. про кору.мпованість президентихи Мегаваті Сукарнопутрі і про майбутні президентські вибори. Марлин живіт вже не на жарт виходив із себе. Вона вхопила меню й заходилася підкидати його в повітря. Щасливий офіціант, збагнувши цей екстравагантний знак, тієї ж миті підбіг до їхнього столика.

– Два пива, два спешл лассі, дві великі непальські вечері, будь ласка, - Марла віддала замовлення за себе і за Х'ялмара, той і не встиг бровою повести.

– Е… вибачте, - офіціант трохи зніяковів, - ви знаєте, що таке «спешл лассі»?

– Знаємо! - підбадьорююче закивала Марла.

– А… звідки? - офіціант усе ще тупив очі й не вірив вухам, або просто тестував Марлу на пронирливість.

– Нам друзі порадили, - таємничо напівпрошепотіла Марла, вимовляючи слово «друзі» так, як вимовила би слово «Білл» Ума Турман у «Кіll Вill» - дуже, дуже серйозно і з твердим наміром убити (в цьому випадку «друзів», якщо «спешл лассі» не виправдає сподівань).

Лассі принесли. Як і купу різноманітних страв і досить непогане непальське пиво. Чомусь у покинутій Індії з пивом було ну зовсім сумно.

Солодкий йоґурт з подрібленою марихуаною мав трохи суничного присмаку. Марла смоктала його із превеликим задоволенням

– Непроста цe штука - сафарі на слонах, скажи, Х'ял?

– Угу. Всю дупу собі відбив…

– Ніякої амортизації, просто срака. Ги-ги, срака просто твердне. Чи то може,.звикаєш, врешті-решт?

– Не знаю… Але ж уяви собі Ганнібала, який проїхав на слоні півсвіту за тодішніми мірками! Його задниця вже точно мала перетворитися на алмаз.

– Ги-ги, тому його й називають героєм! - Марлу вже починало тихенько водити. - До речі, слонів у Читвані лякають фаст-фудами.

– Чого це?

– Ну як - чого? Не знаю… Просто пам'ятаєш, погонич, аби слон не лінувався йти, бив його по вухах хворостиною і кричав, погрожуючи: «Піцца Хат!!!» і слон ішов далі…