Фройд би плакав

Замовили велетенську купу всього сирого й розпечений прибамбас, схожий на сильно травмовану електроплитку, для смажіння тої купи. Дим і сморід паленого жиру став для Марли з Х'ялмаром немовби другим небом. Забавка «Шбурляння нарізаних шматочків моркви, молодої кукурудзи, м'яса, креветок на випуклу шваркотливу подобу пательні» - просто неперевершена японська забавка. Нарешті вона закінчується; всім, кому треба, роздаються гроші; всі, хто треба, розкланюються і бажають одні одним на до браніч. Марла позіхає на всю пельку й спотикається об поріг. Х'ялмар підхоплює її в останню мить.

Наступного дня Катманду зі своїм Дурбар-сквером, храмом Шіви й фресками, що зображають позиції Кама-Сутри [48] попід дахом храму, перетворюється на площу для шопінгу.

Катманду стає містом, що живе лише вуличками, вщент забитими різнорозмірними й різнокольоровими крамарськими вивісками. «GENIUS САРRISTORE», «ТІВЕТ-ВUTHAN», «HIMALAYAN», «SARNA BAZAR», «VІР» і просто сила-силенна крамничок, кав'ярень і масажних центрів із назвою «SHANGRILA». Людям так хочеться раю.

– Ми повинні це зробити, Х'ялмаре! - Марла зводить докупи брови і тягне хлопця до чергової крамнички ювелірів. Знайти ексклюзив не так уже й легко. Знайти ексклюзивну прикрасу й коробочку для контрабанди гашишу в одному - вдвічі складніше.

– Дивися… Оця. Яка класна… - Марла попросила дівчинку-продавщицю дістати зі скляної шафки стару срібну прикрасу-зберігальницю реліквій.

– Це з Тибету?

– Вона дорога! - зневажливо пирснула мадам з наманікюреними пальцями й лакованою зачіскою, очевидно, дружина власника магазину.

Ага. Змістовна ствердна відповідь…

Марлі відразу перехотілося купувати цю тибетську коробочку, хоч і коштувала вона 60 долларів - реальна ціна як для антикваріату. Ховала свою неприязнь до тьотьки-снобки Марла так:

– Знаєш, якось стрьомнувато купляти столітню річ… В неї ж також є душа, і хтось жив із цією прикрасою, носив у ній щось важливе. А тепер її за дешево продають, переправивши з Тибету-Хтозна, як вона діставалася тим перекупникам.

Х'ялмар, як у більшості випадків, мовчки погодився. Вони пішли до наступного магазину («Ширпотрєб!»), і до наступного («Попса!»), а потім ще до одного, ще і ще («Блін, такий відстій, як всюди, а коштує задофіга - як антикваріат…»), аж поки не знайшли, врешті, того, що шукали.

– Х'ялмаре! Тут намистинки порізну продаються! Й амулетики теж!!! - Марла раділа, як циган сонцю.

Крамничка належала батькові й зовсім юному синові. Вони мовчки дизайнували й майстрячили нові прикраси зі срібла, яшми, гірського коралу, хризолітів, бурштину, бірюзи, малахітів та іншого каміння, назв якому Марла не знала. Прикраси виглядали дійсно добре - жодного кічу, жодної повторюваності чи зачовганості. Батько й син тихо нанизували срібні намистини на сталеві нитки.

– Покажіть, будь ласка, отой медальйон із червоним каменем, круглий…

Хлопчик мовчки показує все, що просить Марла. Він тихо і люб'язно посміхається. Марла розглядає всі круглі амулети з камінням усередині, щоби потім купити квадратний із суцільного срібла.

Х'ялмар кудись ходить знімати з картки гроші, тим часом Марла підбирає намистини для свого амулету - довгі, круглі, конусоподібні… їй допомагає господар, розпитує її про Україну і про політику. Марла розповідає, що президент - імпотент, а прикраса їй потрібна для одного дуже вирішального концерту. Каже ювелірові, що Непал - її улюблена країна, а його прикраси - найкращі. Господар дуже скромно дякує. Повертається Х'ялмар і бере дизайн у свої руки.

Знаєш, коли у нас закінчаться гроші й ідеї, я стану дизайнером прикрас…

Угу, _ погоджується Марла, - в тебе це завжди ніби виходило. От бач - і ти не зовсім безнадійний лох…

Ну, тобто, і ти трохи здібний до мистецтва.

– Сука.

– Дизайнер. Мовчи і шукай намистини.

Ввечері вони вирішили пройтися «чіста па клубам», як сказали би київські хохли. Вузенькі вулички висвічувалися скупим світлом (картинка в дисшіейчику камери була темно-темно-червоною, як кров із середини тіла). Пороги храмів Шіви, Ганеші, Калі, Вішну, Сарасваті, Шак'ямуні, інших святих в усіх їхніх обличчях і настроях були засипані квітковими пелюстками. Входи до храмів закривалися ґратами, фати - замками. Ходили збирачі сміття і собаки. Майоріли прапори Непалу - по два червоних трикутника з сяючим лотосом по середині й темно-синьою каймою по периметру. Кожен прапор - половина схематичної ялинки, жодних всеуставлених прямокутників. Час від часу поряд із непальськими висіли прапори Тибету. На них і серед ночі сходило сонце.

В об'єктиві Марлиної камери пробігає група молодих людей. Вони підозріло тихо поводяться як для такої своєї кількості. Відтак виявляється, що двоє по центру несуть чиєсь обім'якле тіло.

– Хочеться вірити, що це їхній дружбан напився… Марла із Х'ялмаром фільмують їх ще й зі спин і знизують плечима.

«Girls Boys Dance Show» - блимає на одній із будівель. Зрештою, не на одній, на кількох.

– Ну що - пішли?

– Думаєш, шоу трансвеститів?

– Нє, дурепа. То би було шімейл-шо [49]у, а тут - малчікі налєво, дєвочкі направо…