Гармонія (новели)

— Брешеш, батькова дочко, за буряки сорочку тобі шила, а не за гроші, — мати твоя не схотіла грошей у мене брати... Правду кажу?!

— Яка тут правда?.. — Всі знизували плечима, тихо сміялися. Швачка стояв коло одвірка хатніх дверей, поруч з тещею, і блідий був, аж синій, — одна тільки рука, ліва, тремтіла, бо контужений був Швачка.

А Кушнір підвівся за столом, казав:

— Ти, як той Ірод-цар, людей убивав десь; жінку з дітьми тестю на кормьожку залишив, а сам повівся комуну спасать!..

— Ну, далі — говори все! — глухо сказав Швачка.

— Все? А хто, як не ти, коли приїхав з-під Врангеля, землю почав на селі ділить? Не ти в тестя шість десятин заграбив та роздав чортам на бабайки?!

— Я.

— Ага, подякуйте йому, поклоніться...

Очі в Кушніра налилися кров’ю. Ніж у його руці стукав в такт промові об миску, і всі гості сиділи мовчазні й похмурі.

— Свате, кому це потрібно? — спромоглася вимовити коло Швачки теща, та її голос дерзко обірвав Кушнірів син.

— Не ваше діло, мамо, підкрутіть собі та садьте...

Всі раптом за столом заворушилися, хтось гукнув: «Що ви робите?!»

Швачка шарпонув правою рукою до кишені, а Кушнірів син, що стояв був під великим, висячим каганцем, погасив світло.

По хаті пролунав дикий, божевільний крик з вуст Мар’яни...

— Батьки рідні, не сиротіть мене, не вбивайте...

Та слова її заглушила розбита об одвірок пляшка, постріл десь в сінях і хрипке, мов недорізаного бика, булькотання...

— Він, паршивець, стріляє! — лунав у темряві голос старого Кушніра, і всі жінки посхилялися за столами. Одна студентка кричала:

— На землю падайте, на землю!.. — Та пострілів більше не було.

...Швачка лежав у сінях, навзнак, ніж кабанницький, з великою червоною колодочкою, стримів йому межи плечима — він ще харчав і довго стуляв пальці правої руки.

Перелякана, метушлива тиша. Хтось засвітив сірника.

Мар’яна лежала непритомна; хустка їй тернова закрила очі, а тіло билося об долівку — ридала, і сорочка з мережкою в поділках закотилася аж до страмного тіла.

Кушнір злякано глянув на Мар’яну, бігав очима й шепотав:

— Нічого. П’яна, сумєстна драка — все. Так нужно говорить.

1926

Циркуль

Таке синє поле, аж в очах міниться.

Земля лежить колотою грудою, і на пашні розколини, мов рани: немає дощу!

І сонце висить у повітрі, як велике, гартоване ядро, що от-от, здається, впаде на синьо-голубі небесні води, і тільки тоді підуть рясні дощі та змиють сухий лишай землі, що роз’ятрився і горить під сонцем.

Спека така, що варить, в’ялить людину, бо пашня давно вже схилила, мов п’ятна, на схід голови; верби край дороги застигли — жовтувате листя спопеліло, і, вкриті густим шаром пилу, вони стоять закам’янілі.

Навіть будяк, отой молодець, що шапку набакир перед сонцем носить, і той низько схилив голову, вп’явся своїми сивими лапами в землю, та так, як не скаже всякому:

— Нічого не можна вдіяти — нема дощу! За себе не ручуся: може, доведеться пожовтіти, як і верби, — і хмуриться.

Та вчитель Короп знає такі мудрі слова краще за будяка: він сорок верстов іде до міста пішки, села назустріч — голодні й голі, а пожовтів Короп уже давно; оце тільки в дорозі його вид попікся та почав лупитися, а костисте тіло носити стало важко, — наче якесь залізо, кість торохтить — іти важко; тоді він сідає на сухий, мов кам’яна баба, копець і починає третій раз за сьогодні розв’язувати свою торбу.

Дивно Коропові: він добре знає, що шматок перепічки, яку дав був йому з жалю дід-пасічник, він ще вчора звечора з’їв, більше — кришки за селом повитрушував і, мов птиця, визбирав до останньої, але втретє за дорогу од села заглядає чомусь до торби, як та сорока в кістку, — ні, немає більше не тільки кришок, а навіть дух з хліба вивітрився!

Материна торба з-під насіння чорна, а полотна була селянського, обкидана по краях чорно-червоною заполоччю, і Короп висмикнув зо зла одну нитку — пожував її та сплюнув сухою слиною: згіркла якась нитка!

Він хотів збити ціпком головку будяка, та важко було підводитися, і будяк якийсь миршавий, — Короп стомлено схилився на руку і довго думав...

— Кому, — сказав упівголоса Короп, — потрібна під голодовку моя математика?.. — і засміявся ледве помітною посмішкою.

Школу Короп залишив давно — згоріла за якогось там наступу, а ще не можна всидіти на селі, де бідні пухнуть з голоду, а багатші висівками годуються, бо такий скрут прийшов, хоч вішайся, і Короп пригадує слова куркуля діда-пасічника:

— Заходить до мене — видно, направили — голодающий: здоровий як лут, ну, а живота трохи підтягло і на виду аж сизий... Скрутило, видно, козака...

— Чого ти придзюндзяв? — спитав дід.

— Я, отец, с голодающих, с Росії; голод у нас большой, страшний голод...

— Так... У нас, — чує Короп дідові слова в’їдливі, — теж сарани такої, як ти, багато — живого чорта вборотали б, не то хліб...

А голодний прислухається, не розуміє мови дідової; тоді дід ще його поспитав по-хазяйському:

— Чом же ви хліба не сієте, чи, мо, не родить? — і засміявся...

— У нас, отєц, — одказує йому голодний, — так: кто посеял — кой-как, а кто не сеял — совсьом нєту...