І бігли обидва закуреною піївською дорогою. Тільки за селом коло пізніх гречок, наче коло отари овець, зупинилися. Недалеко, на горбах, важко махали крилами вітряки.
— Так... Перекажи матері, щоб не сердилася на мене, чуєш?..
Аж вітряки підросли у здивованих Грищиних очах. Чого це Василь переказує?..
Хлопець не встиг промовити й слова, бо з-за рогу базарної площі, наче весільний поїзд — з музиками і піснями, — виїхала довга валка мобілізованих підвід: на возах, мов ті німці недавно, з гвинтівками дулом угору, їхали солдати.
Валка возів повернула повз курні Пії — простяглася на битий степовий шлях, на Чумацьку дорогу — до залізниці.
На передньому возі, видно було хлопцям, сидів гармоніст у ластовинні.
У дзвінкому й чистому повітрі, під високою банею синього неба, голосною луною котилися його слова:
— ...I Гальку... Я, скажи їй, до смерті не забуду того, як вона виручала нас... Так і скажи.
— А ти ж куди? — глухо поспитав Гришка.
Василь поцілував брата потрісканими губами, подивився йому в очі, сповнені жалю, ще й рукою пригорнув до грудей... Ніколи так не прощався Гришка з братом!
— Я? У військо. До більшовиків... — тихо сказав Василь і вирівнявся: — Або все, або нічого! Ну, прощай! Держися молодцем!
І він підбігом рушив у протилежний бік до Чумацької дороги, просто пішов на блискучі рейки далекої залізниці.
Над степом — синій і ласкавий день.
Гришка довго дивився на високу Василеву постать, схожу між рудими гречками на чабана; засмучений і безпорадний, він сам поривався йти за ним, а коли побачив, як гречки заткали удалині брата, тоді тихо повернувся назад — на дорогу. Виліз на кам’яну бабу край дороги — все намагався хоч голову побачити Василеву.
«Хоч би було нагадати йому, — подумав Гришка, — про гармонію... Може, трапиться йому де у війську, то хай привіз би...»
Він одкусив собі чорний краєчок нігтя на великому пальці, засовався на гарячому піску, вітрами навіяному на кам’яну бабу, і, пхикнувши у маленькі кулачки, по-дитячому розплакався.