Гармонія (новели)

Оксентій Кашуба звик бачити його завжди насмішкуватого, веселого, дотепного й не жалького на слова, а раптом — така велика зміна: обличчя сиво-біле, ніби в п’яного, брови суворо стиснуті, вуста стулені... А на губах, помітив Кашуба, зашерхла в куточках піна.

«Знов, мабуть, наклали облігації», — подумав собі Кашуба. Він перший вирішив порушити мовчанку.

— А я це од вас іду, — промовив, чекаючи почути звичайне запитання: чого, мовляв, ходив?..

Рудик не запитував; ледве усміхнувшись, він хитнув журливо головою.

— Не буде, свате, з нашого пива дива, — сказав. — Не весілля нам справляти, Оксентію...

Далі оглянувся на обидва боки, смикнув Кашубу за рукав, — поставив його собі просто перед ротом, а тоді говорив таємниче, з притиском на кожному реченні... Аж піна йому скакала з рота, так говорив він!

— Комуна колективізує сарану, голоті — всі права... У степових селах розкуркулюють до сорочки й очкура. Рубай реманент, ховай добро; спродуй худобу, — вже нам більше не хазяйнувати! І то поспішай, бо пізно буде. Думаєш, не підуть у колектив? Підуть. Підуть, гади!

Рудик закляв люто всі порядки на світі, комуну й голоту разом.

— Тепер, Оксентію, кожний за свою шкуру дбає... Я вам не ворог, ви мені, знаю добре, теж не каменя бажаєте... Та що з того? Жменя нас. А під боком у нас — вороги, гадюки. Оті печериці-хати повні ворогів, повні сарани. Голі й босі, голодні, вони нікого не помилують! Повірте мені, Оксентію, нікого не помилують. Вони розметають нас, як ризи ті... Не вірите? А я вас питаю: де панське поділося?.. Панів проковтнули, а нас і не запиватимуть!..

У Кашуби з переляку трусилися ноги: він хитався — от-от упаде на полудрабок воза, так глибоко схвилювала його Рудикова звістка.

Тіло йому дерев’яніло; намагався щось говорити, а зуби так цокотіли, що не міг подати голосу.

— Спасибі, — спромігся він промовити.

Рудик не сказав більше й слова. Він обминув Кашубу возом і люто гаркнув на коні.

Кашуба боявся впасти на мерзлу землю... Тоді схилився плечем на вербу, закрив долонею очі й тихо, по-дитячому якось, захлипав.

Ворота Рудикові одчиняла невістка — старшого сина жінка. Син у царську війну загинув десь під Карпатами, а невістка з хлоп’ям залишилася у свекра.

Молодиця була на вдачу тиха й лагідна. А Рудикові нагадувала гарної породи овечку: огрядна, біла на тіло, вона завжди ходила в рясних спідницях, була роботяща й кохала свого одинака-сина. Рудик навіть любив свою невістку за таку добру вдачу!

— Випряжи коні й погодуй, — ще з воза наказав молодиці свекор.

Він метко, по-хазяйському, обвів очима подвір’я. Все, здається, було на своєму місці.

Рудик узяв тоді з воза порожні мішки, причинив ворота й хвилину стояв посеред двору в задумі.

«Який важкий день... Недурно ж понеділок, — він мені ніколи не щастить. Та чекати на щасливий день, — подумав Петро Рудик, — не час. Треба сьогодні ж послати невістку до Мелашки».

...Убогу вдову Мелашку, матір двох синів, обрав собі за сваху Рудик. З усіх парубків, на його думку, менший Мелащин парубок — найдостойніша пара Наталці. Хлопці в Мелашки — чесні й роботящі; старший, правда, десь собі на заводі пролетаріатом, а менший, як з міді вилитий, хазяйнує... А хазяйство, нема де правди діти, мізерне: два клапті землі, хата з повітчиною, та ще, здається, теля якесь держить Мелашка!

Він, Рудик, до дрібниць змалював собі дорогою Мелащину радість, коли вона не дурна жінка.

Так, усе своє добро — вози й коні, скрині повні, засіки пшениці «українки» — геть-чисто все з гамузом — він перевезе на світанку до Мелашки. Хватить добра Рудикового Мелашці до смерті! Хай переховає, — хай зарадить Рудиковому горю...

Невістка вела в конюшню коні; Рудик перепинив її і мляво поспитав:

— А де ж наш наймит?

— У млині... Ковш відбирає.

— Хай меле цілу ніч — сьогодні добрий вітер, — наказав свекор. Він повернувся вже йти до хати, але зупинився — пригадував собі, чи все сказав молодиці.

На порозі стояла Христя. Притулившись до одвірка, вона пильно стежила за своїм Петром з невісткою.

«То нічого, — думала свекруха, — що молодиця тиха й лагідна, що за неї не чути на селі поговору, — то все нічого... Адже молодиця з неї — як те яблуко на Спаса, а хіба далеко до спокуси, до гріха?»

— А ти бесіду, бачу, з невісткою... — зустріла вона єхидно Петра, та Рудик не дав їй скінчити речення — гримнув на неї ще й мішки додолу кинув.

— Де Наталка? — суворо запитав у хаті.

— Вишиває в хатині. Ти, мабуть, не обідав на ярмарку? — засокорила перед чоловіком Христя. — Нема гірше за ті ярмарки — цілий божий день вештаєшся, б’єш ноги... А в нас — новина: Кашуба Наталку сватає. Приходив оце на змовини; цілий день просидів та все багатство своє вихваляв тут... Якби, каже, не комуна, — двадцять десятин би землі прикупив, а то не можна ж... Стрижуть, каже, нас, свахо, мов тих баранів, — до нової вовни!..

— Уже голять, а не стрижуть, — незадоволено урвав Христю Рудик. — Давай полуднувать. Дівка хай дома, а молодицю доведеться вирядити на хутір... до Мелашки, Козленка покійного жінки.

Христя, почувши з вуст чоловіка такий дивний розпорядок, не знала, з чого почати річ.