Гармонія (новели)

— Вона під гармонію краще виходить, — говорить хтось недалеко Гришки. — Ну, скажіть, як тоді грати на балабайці, коли людині гармонії хочеться?..

— На гармонії, кажеш, краще?

Усміхаючись, Гришка повертає голову і довго шукає очима того парубка, якому так раптом заманулося гармонії, він вирішив — з усього видно — відрубати парубкові так, щоб раз і назавжди відбити в нього охоту встрявати не в своє діло:

— Гармонія! Ну й сказав, хлопці, наче в церкві не вдержався! Може, тобі ще трирядки забажалося, такої, може, як у Півненкового Данила?.. Чому б не Маруся, якби шанувалася!..

— В’їдливий...

Сміються хлопці з дотепної відповіді; добрим словом згадують Півненкову гармонію, і ніхто, здається, не прислухається вже до слів парубка, коли той намагається огризатися до Гришки: нікому нема до того діла.

Вулиця, захлинувшись парубоцькою піснею, знову гуляє під голосні удари бубна.

Гришка уриває грати.

«Хай краще співають хлопці, — ображено думає він, — як маю триндикати на балабайці...»

Мовчки струснув білявим, обрідним чубом, тихо поклав собі на коліна балабайку і, слухаючи пісні, мимоволі згадав за Півненкову трирядку: гармонія на всі голосники — разом з піснею — заливається в його дитячій уяві... Вона плаче й сміється тут таки, під вербами; захлинається від пісень — сумних і веселих, а він, Гришка, аж очі примружує від такого великого щастя, голови не повертає, щоб не схлюпнути вимріяної насолоди: йому здається, що він от-от черкнеться підборіддям об ріжок гармонії...

— Тю, і малих чорт на вулицю носить! Посунься! — безцеремонно гукає до Гришки якийсь кремезний, вузлуватий парубок з чужого кутка.

Гришка швидко, не змагаючись, одсовується, дає парубкові місце поруч себе. Парубок придивляється до Грищиного обличчя, а пізнавши його, трохи ласкавіше говорить:

— A-а, це ж Василів братуха! Гуляй, малий... Нікого не бійся, гуляй!

— Я не боюся, — тихо одказує Гришка.

Йому приємно, що цей міцний, дужий парубок, згадавши Грищиного брата, не дав йому стусана, а, навпаки, запросив гуляти... Добра в нього рука — Василь!

«Він, — снує свої мислі про брата Гришка, — обіцяв за всяку ціну купити в Півненка його трирядку... Сорок карбованців хоче за неї Півненків Данило!..»

Отоді вже ревтиме й густиме піївська вулиця од захід сонця до світанку!

Парубок з бубном вибиває чотири голосних удари, Гришка підхоплює ті удари тонким «ті-лі-лі» на балабайці, і глухим кутком знову котяться урочисті звуки бубна, ніби нарочито закликають не спати такої зоряної ночі:

Бум-бум-бум...
Тілілі, тілі-лі...
Вамбум-бум!

— Чого це ваша Галька вулиці цурається? — запитує в Гришки той-таки вузлуватий парубок, що сидить поруч.

«Чого йому треба від мене? — дивується Гришка. — Пристав як та шевська смола!»

І він, залишаючи пальці на струнах, сміливо, як на Гришку, відказує:

— А ти сходи та й поспитай! Чого, мовляв, не зволили вийти?.. А то ще мене замість Гальки пригорнеш під вербами! — навмисне грубіянить, навмисне відповідає так Гришка, щоб додержати піївських звичаїв.

Не чути було парубкового слова; дівчата пирснули сміхом, хлопці тюкнули, зустрічаючи своїх товаришів з іншого кутка, а власник бубна зробив таких три голосних ударів, що на кутку жахнулися зо сну собаки й завалували з кінця в кінець глухої пїївської вулиці.

По-стародавньому гуляла ще піївська вулиця!..

* * *

— Сказися ти з бубном своїм! — вилаявся Василь Гандзюк.

Сидів нерухомо під яблунею і пихкав, глибоко затягаючись, цигаркою. У пальцях стримів йому ще великий недокурок, але він раптом погасив його. Бачить Василь: вийшли з хати на ґанок мати; обличчя за гіллям яблуні не видно парубкові, а тільки біліє в сизій темряві рукав материної сорочки; постояли мати, послухали парубоцького тюкання, перехрестилися й тихо пішли назад у хату.

На порозі оглянулися: ще трохи постояли і на зорі подивилися — шукали, видно, молодика... Пішли.

Василеві соромно чомусь стало за хлопців — уперше це з ним так, бо сам любив вихріти й командувати на вулиці. Добре, що не помітила його мати під яблунею, а то знову почали б, мабуть, картати словами та докорами — і за вулицю, і за непослух, і за поведінку дурну його в хаті... Справді, чого йому було скригати зубами, дверима хрьопати?..

Так, мати день у день рають у молотники йти, день у день журять йому голову безхліб’ям, наче він — Василь — сам не бачить, які в них статки?.. Ех, не знають його мати! Зовсім не знають.

Та ще й те сказати: радять йому сховатися від мобілізації.

«Тікай, сину, на степ, хай вона трохи перешумує, революція ця, а тоді знов повернешся до села... Еге, ще й хліба на зиму приробиш...»

«Говорять таке, наче маленькі», — подумав тоді Гандзюк.

Своєю охотою він і сам не збирався до війська йти, хоч багато вже дехто записався з піївчан, але йому ніяк не годиться за Денікіна битися. Все заможніші пишуться у добровільну ту армію, ну й бідних, зрозуміло, підмовляють та заохочують писатися.

А вчора приходив до нього Кирило Смолярчук, наздогад буряків казав: