Гармонія (новели)

Маляренкова — маленька, з терновими очима, в’юнка й зарічана, все підбиває дівчат заспівати на прощання.

«Хитра, — думає собі Гришка, — голосом чарує...»

А все-таки він підожде: може ж, той балакучий парубок одстряне, а Гришці з нею — по дорозі... Разом, виходить, додому йтимуть! Нічого іншого, тільки разом додому йтимуть!

Гришка зітхає, підсмикує штаненята й терпляче чекає. Так і не дослухав він, що саме виробляли «вовки» на селі; повернеться до нього обличчям Маляренкова — так він одразу застиг і прив’яв.

«Мара якась найшла на мене, чи що? — думає Гришка. — Гляне дівчина, а мені мову одбирає: за весь вечір двоє слів бовкнув!..»

Хай уже він дорогою говіркіший стане, а тут... Гришка зітхає, підсмикує штаненята й терпляче чекає.

— ...Тікай! Тікай, у бога-спасителя!.. — пролунав дикий, оскаженілий голос.

Вулиця кинулася врозтіч... Крик, галас.

— Стой! Стой!

І дзвінко, десь близько-близько, ніби над самим вухом, пролунали постріли з гвинтівок. По вулиці важкою ходою загуцали солдати.

Вони виринули у своїх великих сірих шапках так несподівано з-за рогу вулиці, що ніхто з парубків і дівчат не встиг спам’ятатися, куди тікати; з дивними відзнаками на рукавах френчів — розкритою вовчою пащекою з великими іклами й висолопленим кривавим язиком — вони шматували й рвали на клапті всякого, хто тільки попадав під руку.

Довгими козацькими нагаями били по жижках, а так стриноживши, падали всією вагою свого тіла на зваленого й хрипіли п’яними, оскаженілими голосами:

— Девок давай... Девок!..

— Ожирели в тылу, сволочи-и?

Десь тріщали тини, шелестіли по той бік вулиці коноплі, й голосно, терзаючи тишу над сонними Піями, кричав на всю горлянку Смолярчуків Карпо:

— Вот ето їм, заразам, ясир! Валяй її під клуню, — я її знаю!

Гришка тремтів з переляку, мов той сполоханий заєць зо сну; під вербою, бачив, важко, на всю руку, били по обличчю якогось парубка: рукав з ікластою вовчою пащекою то підносився вгору, то падав з хеканням униз — раз, другий, третій...

— За що ж це мене? — утираючи кров, допитувався парубок.

— За большевизм!..

...Маляренкова, пам’ятає Гришка, не встигла випорснути з кола; вона стояла поруч вузлуватого парубка така бліда, як з крейди вимурувана. Тільки з тернових очей котилися їй сльози — дрібні-дрібні, як маленькі краплини роси...

Важко хакаючи, ніби йому бракувало повітря, біг просто на неї гінкий, з вищиреними білими зубами, невідомий солдат.

Гришка вперше за своє життя побачив таку людину: в одному усі йому горіла чарівним якимсь блиском золота сережка.

У Гришки тремтіли з переляку ноги — не було снаги бігти. Він на одну тільки мить звів очі на вузлуватого парубка і, здивований, прикипів на місці.

Парубок присів раптом до землі, пригнувся, а далі випростався й висмикнув з-за пасика одріза: пасмо світла від пострілу засліпило Гришці очі.

Він уже більше не бачив нічого й нікого. Нелюдським голосом, як під ножами, кричала й благала когось, батьком рідним називаючи, Маляренкова дівка.

— Не бойся, дура: у него только триппер!..

Гришка тихо, як цуценя, заскавчав під ударом нагайки, притулив до грудей свою балабайку й наосліп, на всю силу своїх прудких ніг, побіг попід тинами додому.

За ним не було ніякої погоні.

Прославлені «вовки» генерала Шкури шукали зовсім іншого м’яса!

У пелени летіли криваві дівочі сльози.

— Кусається?! — гукав десь у коноплях Карпо Смолярчук. — А ти її в зуби, коліном на груди... Так! Одразу тобі й посмирнішала!..

Дикий, озвірілий виродок запорожців, козацький офіцерик російської армії — Андрій Григорович Шкура — справді-таки білував робітникам і селянам шкури і посипав їх сіллю, щоб вони на все життя запам’ятали і поколінням наступним переказували, що Росія — єдина, велика і неподільна!..

...Захеканий, з поширеними од переляку очима, Гришка зупинився бігти тільки коло свого подвір’я. А помітивши коло воріт чорну, високу постать з револьвером у руці, він упав грудьми на балабайку і, схлипуючи, по-дитячому заплакав.

Його шарпнув і підвів за руку Василь.

— А ще парубок миршавий! — сказав. — Балабайку тільки спортив! Чого ти летів, як скажений? Хто тебе займав? Сорочка на йому займеться!.. Хто, кажи?!

— Ніх-т-о-о... Ходім з дороги, я все, все тобі розкажу.

І вони обидва, все ще прислухаючись до глухого крику на кутку, зайшли на подвір’я.

— Ну, говори швидше! — підстьобував словами Василь. — Розприндився!.. Ну, я слухаю. Мені нема часу на дурні теревені!..

«Куди він поспішає? — здивувався Гришка. — Вирядився Василь у чорну крамну сорочку, з револьвером, — куди це він?..»

Але Гришка не насмілився поспитати: боявся Василевого гніву.

— Солдати дівчат ловили, — сказав він. — З усіх боків як оточили, зарази, а тоді одразу: «Стой, самостійники!..» Хлопців на смерть поприбивали; а наші гади, піївські ж, що в пластуни ото пописалися, дак наче ті скажені собаки: тюкають, одмінюють собі голос, б’ють хлопців, куди вцілить, а дівчат...

Під ганком задзявуліло щеня, Гришка струснувся тілом і затих.

— Ну, далі... Швидше! — підганяв його Василь.