Гаррi Поттер i фiлософський камiнь

Навколишню тишу порушив низький гул, що ставав дедалі гучнішим, доки вони озирали вулицю, шукаючи світла фар. Згодом гул перетворився у гуркіт, і вони глянули вгору, зринувши з неба, на дорозі перед ними приземлився величезний мотоцикл.

Так, величезний, але й він видавався малесеньким проти чолов'яги, що приїхав на ньому. Він був майже вдвічі вищий за нормальну людину і принаймні вп'ятеро ширший. Він здавався неймовірно великим і якимсь несамовитим: довгі пасма кошлатого чорного волосся й бороди закривали йому обличчя, долоні були здоровенні, наче накривки сміттєвих бачків, а ноги у шкіряних чоботях скидалися на дельфінів.

У дебелих і м'язистих руках він тримав купу ковдр.

— Геґріде, — полегшено зітхнув Дамблдор. — Нарешті. А де ти взяв мотоцикла?

— Та си позичив, професоре Дамблдоре, прошу пана, — відповів велетень, неспішно злізаючи з мотоцикла. — Молодший Сіріус Блек дав мені його. Всьо файно, пане.

— Проблем не було?

— Та нє, прошу пана. Хата майже завалилася, але я забрав дитєтко ще до того, як збіглися маґли. Хлопчик заснув, коли ми летіли над Брістолем.

Дамблдор і професорка Макґонеґел схилилися над ковдрами. У тому сповитку міцно спало немовля. На чолі, під жмутиком чорного, як смола, волосся виднівся дивної форми знак, подібний на блискавку.

— Це?.. — пошепки запитала професорка Макґонеґел.

— Так, — сказав Дамблдор. — Він матиме цей шрам назавжди.

— Дамблдоре, а чи не можна його прибрати?

— Навіть якби міг, я б не прибрав. Від шрамів інколи є користь. Я от маю рубець над лівим коліном, — і це досконала мапа лондонського метро. Ану, дай-но його мені, Геґріде, не марнуймо часу.

Дамблдор узяв Гаррі на руки і обернувся до будинку Дурслі.

— Прошу пана, можна… можна я попрощаюся з малим? — попросив Геґрід.

Він схилив над Гаррі свою велику кудлату голову й незграбно поцілував його. Тоді раптом заскавулів, немов побитий пес.

— Тссс! — зашипіла професорка Макґонеґел. — Розбудиш маґлів!

— В-в-вибачєйте, — проскиглив Геґрід, дістаючи велику й брудну хустинку і закриваючи нею обличчя. — Але м-м-маю такий жаль… Лілі і Джеймс загинули, а Гаррі, бідне дитєтко, тепер мусит жити з маґлами…

—Так, так, дуже прикро, але отямся, Геґріде, бо нас тут почують, — зашепотіла професорка Макґонеґел, легенько поплескавши Геґріда по руці.

Дамблдор тим часом переступив через низенький мур і підійшов до дверей. Він обережно поклав Гаррі на поріг, витяг із мантії листа, запхав його між ковдри, а тоді вернувся назад. Цілу хвилину всі троє стояли й дивилися на маленький клуночок. Геґрідові плечі здригалися, професорка Макґонеґел нестямно кліпала очима, а мерехтливе сяйво, що завжди лилося з Дамблдорових зіниць, тепер згасло.

— Що ж, — мовив нарешті Дамблдор, — це все. Нема чого тут лишатися. Можна йти святкувати.

— Атож, — сказав приглушеним голосом Геґрід. — Я си маю віддати Сіріусу мотоцикля. Добраніч, пані професорко Макґонеґел і професоре Дамблдоре, прошу пана.

Утерши рукавом куртки сльози, Геґрід сів на мотоцикл і завів двигуна; мотоцикл із гуркотом знявся в повітря й розтанув у пітьмі.

— Сподіваюся, скоро побачимось, професорко Макґонеґел, — кивнув головою Дамблдор.

Професорка у відповідь тільки шморгнула носом.

Дамблдор відвернувся й рушив вулицею. Зупинившись на розі, дістав світлогасника. Клац! — і дванадцять світлових кульок метнулися до своїх ліхтарів, Прівіт-драйв спалахнула помаранчевим сяйвом, і ще можна було помітити, як на протилежному кінці вулиці, скрадаючись, зникла за рогом кицька.

Тепер Дамблдор бачив лише клунок з ковдрами на порозі будинку номер чотири.

— Щасти тобі, Гаррі, — тихо промовив він. Крутнувся на підборах і, зметнувши мантією, щез.

Уздовж рівненько підстрижених живоплотів Прівіт-драйв промчав вітерець, і вуличка чемно й тихенько лежала під чорним небом, нітрохи не скидаючись на місце, де могло б статися щось дивне. Гаррі Поттер, не прокидаючись, повернувся у ковдрах на другий бік. Одним рученям він накрив листа біля себе і спав далі, не знаючи, що він особливий, не знаючи, що він знаменитий, не знаючи, що за кілька годин його розбудить вереск місіс Дурслі, коли вона відчинить двері, щоб поставити пляшки на молоко; не знаючи, що протягом наступних кількох тижнів його штурхатиме й щипатиме двоюрідний брат Дадлі… Звідки йому було знати, що саме цієї миті по всій країні потай збиралися люди, підносили келихи і стишено виголошували тости: "За Гаррі Поттера — хлопчика, що вижив!"

РОЗДІЛ ДРУГИЙ Зникле скло