Гаррi Поттер i фiлософський камiнь

— Дивіться сюди, — сказав Геґрід. — Бачите, щось там виблискує на землі?.. Таке сріблисте… То кров єдинорога. Щось там сильно його поранило… Вже вдруге за цей тиждень. Минулої середи я тут уже натрапив на одного мертвого. Треба спробувати знайти цього раненого бідолаху. Може, йому си можна допомогти?..

— А коли те, що поранило єдинорога, нападе на нас? — запитав Мелфой, не в змозі приховати свого жаху.

— Доки ви зі мною та Ікланем, то в цьому лісі ніхто ніякої шкоди вам не заподіє, — запевнив Геґрід. — Ви тримайтеся стежки. Ми зараз поділимося на дві групи і підемо по слідах. Тут усюди є кров: єдиноріг, певно, десь блукає ще з минулої ночи.

— Я піду з Ікланем, — швидко проказав Мелфой, поглядаючи на довгі Ікланеві зуби.

— Файно, але попереджаю: Іклань — боягуз, — сказав Геґрід. — Отож я, Гаррі й Герміона підут сюди, а Драко, Невіл та Іклань — туди. Якщо хтось знаходит єдинорога, — стріляє вгору зеленими іскрами, файно?.. Беріт свої чарівні палички і потренуйтеся.. отак… а коли хтось потрапляє в біду — стріляє червоними іскрами, і ми вас знайдемо. Отож, будьте обережні! Пішли!..

Ліс був чорним і мовчазним. Незабаром вони підійшли туди, де стежина роздвоювалася — Гаррі, Герміона й Геґрід рушили ліворуч, а Мелфой, Невіл та Іклань — праворуч.

Ішли мовчки, дивлячись на землю. Час від часу місячне проміння, що пробивалося крізь гілля, вихоплювало з пітьми плями сріблясто-голубої крові на опалому листі.

Гаррі бачив, що Геґрід вельми стурбований.

— А вовкулака може вбити єдинорога? — поцікавився Гаррі.

— Нє, він заповільний, — відповів Геґрід. — Не так легко зловити єдинорогів, бо то є могутні чарівні істоти. Я ще ніколи досі не чув, аби хтось поранив єдинорога.

Вони проминули зарослий мохом пеньок. Гаррі чув, як дзюркоче вода — отже, десь поблизу мав бути струмочок. То тут, то там на звивистій стежині видніли плями єдинорогової крові.

— Всьо файно, Герміоно? — прошепотів Геґрід. — Не журиси, він не міг далеко відійти з такими ранами, ми зможемо… ХОВАЙТЕСЯ ЗА ДЕРЕВО!

Геґрід схопив Гаррі з Герміоною зі стежки й поставив їх за стовбур розлогого дуба. Дістав стрілу, напнув арбалет і підняв його, наготувавшися стріляти. Усі троє прислухалися. Щось там повзло в опалому листі, немов хтось волочив по землі плаща. Геґрід прискіпливо вдивлявся на стежину, але через кілька секунд шелестіння стихло.

— Я так і знав! — пробурмотів він. — Тут є щось таке, чого б не мало бути.

— Вовкулака? — запитав Гаррі.

— Нє, ані вовкулака, ані єдиноріг, — похмуро відповів Геґрід. — Ну-ну… ходіт за мною, але вважєйте.

Пішли повільніше, напружено вслухаючись у кожен звук. Несподівано на галявині попереду щось ворухнулося.

— Хто там? — гукнув Геґрід. — Покажися — я озброєний!

І на галявині з'явився — чи то чоловік, чи то кінь? Зверху до пояса ніби чоловік з рудим волоссям і бородою, але знизу мав лискуче гніде тіло коня з довгим рудуватим хвостом. Гаррі й Герміона аж роти пороззявляли.

— А-а, це ти, Ронане, — полегшено зітхнув Геґрід. — Як ся маєш?

Він підійшов і потиснув кентаврові руку.

— Добрий вечір, Геґріде, — привітався Ронан глибоким, сповненим печалі голосом. — Ти що, хотів мене застрелити?

— Мушу бути на сторожі, Ронане, — сказав Геґрід, поплескуючи по арбалету. — Щось погане си діє в цьому лісі. Це, до речі, Гаррі Поттер і Герміона Ґрейнджер. Учні зі школи. А це Ронан. Кентавр.

— Ми помітили, — тихенько промовила Герміона.

— Добрий вечір, — привітався Ронан. — Учні так? І багацько ви навчилися там, у школі?

— Е-е…

— Трохи, — невпевнено відповіла Герміона.

— Трохи? Ну, це вже щось, — зітхнув Ронан. Закинувши голову назад, він глянув у небо. — Марс нині яскравий.

— Так, — погодився Геґрід, також глянувши вгору. — Слухай, Ронане, це файно, що ми на тебе натрапили. Тут десь є поранений єдиноріг. Ти нічого не видів?..

Ронан відповів не відразу. Дивився якийсь час у небо, а тоді знову зітхнув.

— Першими жертвами завжди стають невинні, — сказав він. — Так було віками, так є й тепер.

— Еге ж… — погодився Геґрід. — Але, може, ти таки щось видів, Ронане? Щось незвичне?

— Марс нині яскравий… — повторив Ронан, мовби й не завважуючи нетерплячого погляду Геґріда. — На диво яскравий…

— Авжеж, але я мав на увазі щось незвичне тут, біля нас, — пояснив Геґрід. — То ти не помітив нічого дивного?

І знову минув якийсь час, поки Ронан відповів.

— Ліс ховає багато таємниць, — зрештою вимовив він.

Якийсь рух у деревах позаду Ронана змусив Геґріда знову підняти арбалет, але то був ще один кентавр — із чорним волоссям і вороним тілом, який видавався дикішим, ніж Ронан.

— Привіт, Бейне! — озвався Геґрід. — Всьо файно?

— Добрий вечір, Геґріде! Сподіваюся, в тебе все гаразд?

— Можливо. Слухай, я вже запитував Ронана… може, ти видів щось дивне останнім часом? Бо тут троха поранило єдинорога, — може, ти щось такого чув?

Бейн підійшов до Ронана. Глянув на небо.

— Марс нині яскравий, — стиха промовив він. — Та це ми вже чули! — роздратувався Геґрід. — Ну, якщо хто із вас щось помітить — дайте мені знати. Файно?.. То ми пішли.