Гаррі Поттер і орден Фенікса

— А хто міг подумати, що пастка диявола опиниться в лікарні під виглядом домашнього вазончика? — різко озвався Рон. — Ми тут не винні, а ось тих, хто прислав її тому чолов'язі, варто було б розшукати! Якісь телепні! Чому вони не перевіряли, що купують?

— Ой, Роне, перестань! — голос у Герміони тремтів. — Не думаю, що можна посадити пастку диявола у вазон і не помітити, що вона намагається вбити кожного, хто до неї торкається. Це було вбивство... До того ж, тонко продумане... Якщо рослину прислали анонімно, то хіба довідаєшся, хто це зробив?

Гаррі не думав про пастку диявола. Він пригадав, як спускався в ліфті на дев'ятий рівень міністерства в день слухання своєї справи, і як на рівні Великої зали до ліфта зайшов чоловік з пожовклим лицем.

— Я зустрічав Боуда, — поволі проказав він. — Бачив його, як був у міністерстві з твоїм татом.

Рон аж рота роззявив.

— А я чув, як тато говорив про нього вдома! Він був невимовником... працював у відділі таємниць!

Якусь мить вони дивилися один на одного, а тоді Герміона висмикнула в них газету, склала, ще раз сердито поглянула на фотографії десятьох смертежерів-утікачів і зірвалася на ноги.

— Куди ти? — здивувався Рон.

— Відіслати листа, — відповіла Герміона, закидаючи на плече портфеля. — Це... не знаю, чи... але варто спробувати... і лише я це зможу.

— Мене просто бісить, коли вона так поводиться, — пожалівся Рон, встаючи разом з Гаррі з-за столу і значно поволіше за Герміону виходячи з Великої зали. — Невже так важко хоч раз нам сказати, що вона задумала? На це пішло б не більше десяти секунд... О! Геґрід!

Геґрід спинився за дверима у вестибюль, пропускаючи поперед себе гурт рейвенкловців. Він і досі був увесь у синцях, як того дня, коли повернувся з подорожі до велетнів, а на носі виднівся свіжий поріз.

— Як там, усьо файно? — спробував він зобразити усмішку, але спромігся тільки на болісну гримасу.

— Геґріде, що з тобою? — поцікавився Гаррі, коли той пошкандибав за рейвенкловцями.

— Та всьо файно, — якомога безтурботніше постарався сказати Геґрід, та це йому не дуже вдалося. Махнув рукою і ледь не збив з ніг налякану професорку Вектор, яка саме повз них проходила. — Повно роботи... до уроків треба готуватися... у двох саламандр з'явилася лускова гниль... а ще я си отримав іспитовий термін, — проказав він.

— Іспитовий термін? — так голосно вигукнув Рон, аж на нього здивовано озирнулися інші учні. — Вибач... але... тобі дали іспитовий термін? — перейшов він на шепіт.

— Ага, — підтвердив Геґрід. — Але я й сам того сподівався, по правді кажучи. Може, ви не зауважили, але тота перевірка не пішла аж так файно... але нехай, — зітхнув він тяжко. — Мушу си піти й натерти саламандр меленим перцем, бо їм ще хвости повідпадают. Бувайте, хлопці...

Він почовгав до вхідних дверей, а тоді зійшов кам'яними сходами на мокру траву. Гаррі дивився йому вслід, зважуючи, скільки ще неприємностей він подужає витримати.

*

Звістка, що Геґрід отримав іспитовий термін, за кілька днів облетіла всю школу, проте, на Гарріне обурення, майже нікого вона не засмутила. Навпаки, деякі учні, а особливо Драко Мелфой, страшенно зраділи. А щодо тієї дивної загибелі в лікарні Святого Мунґо непомітного службовця відділу таємниць, то Гаррі, Рон і Герміона були, мабуть, єдині, хто про це знав і кого це турбувало. У коридорах тепер говорили тільки про одне — про втечу десятьох смертежерів, бо цю новину нарешті рознесли по школі ті рідкісні учні, які читали газети. Ходили чутки, що декого із засуджених бачили в Гоґсміді, що вони, мабуть, переховуються у Верескливій Халупі і збираються вдертися в Гоґвортс, як колись вдирався Сіріус Блек.

Ті учні, що походили з чаклунських родин, добре пам'ятали, що імена тих смертежерів вимовляли в них удома не з меншим страхом, ніж ім'я Волдеморта. Злочини, скоєні ними в часи Волдемортового терору, давно вже стали легендарними. Деякі гоґвортські учні були родичами смертежерських жертв, і тепер вони, самі того не бажаючи, стали об'єктами нездорового зацікавлення з боку інших. Сьюзен Боунз, чиї дядько, тітка та інша рідня загинули від рук когось з цієї десятки, сумно сказала Гаррі на гербалогії, що тепер добре розуміє, як то бути на його місці.

— Не уявляю, як ти витримуєш... це такий жах, — співчутливо мовила вона, кидаючи забагато драконячих какульок в кошик з саджанцями хрипохапів, від чого ті почали звиватися й пищати.

Звісно, на Гаррі цими днями теж тицяли пальцями й перешіптувалися за спиною, та йому здавалося, що тон тих перешіптувань дещо змінився. Тепер учні шепотіли не вороже, а радше зацікавлено, а раз або й двічі він навіть уловив уривки розмов, що свідчили про недовіру до версії "Віщуна" про те, як і чому десятеро смертежерів зуміли вирватися з Азкабанської фортеці. Перелякані й збиті з пантелику учні почали сумніватися в цій версії і, здається, схилятися до тієї, про яку їм мало не рік товкмачили Гаррі і Дамблдор.