Гаррі Поттер і Смертельні Реліквії

— Роне, лови… і ТІКАЙ! — закричав він, кидаючи йому одну чарівну паличку. Тоді нахилився, щоб витягти з—під люстри Ґрипхука. Ґоблін стогнав, але меча з рук не випус кав. Перекинувши його через плече, Гаррі схопив за руку Добі й крутнувся на місці, щоб роз'явитися.

Перед тим, як провалитися в темряву, він устиг востаннє окинути поглядом вітальню. Побачив застиглих Нарцису й Драко, руде пасмо Ройового волосся і розмиту срібну смугу— траєкторію Беатрисиного ножа, що летів через усю кімнату туди, де щойно стояв Гаррі…

— Білл і Флер… котедж «Мушля»!… Білл і Флер…

Він розчинився в невідомості. Міг тільки повторювати назву пункту призначення й надіятися, що цього вистачить, щоб туди перенестися. Біль у чолі пронизував, вага ґоблінового тіла тисла на плечі. Відчував, як б'є по спині Ґрифіндорів меч. Рука Добі смикнулася в його долоні. Він подумав, що ельф намагається перебрати на себе контроль, скерувати їх у потрібному напрямку, і дав знати, що не заперечує, легенько стиснувши йому пальці…

І ось вони вдарилися об твердий ґрунт, відчули запах солонуватого повітря. Гаррі впав навколішки, відпустив руку Добі й обережно поклав на землю Ґрипхука.

— Усе нормально? — запитав він, коли ґоблін поворухнувся, одначе Ґрипхук лише заскімлив.

Гаррі примружено роззирнувся в темряві. Неподалік під неозорим зоряним небом виднівся будинок, і Гаррі здалося, що він помітив там рухи.

— Добі, це котедж "Мушля"? — прошепотів він, стискаючи в руках дві чарівні палички, відібрані у Мелфоїв, готовий, як що буде треба, до бою. — Ми опинилися там, де треба? Добі?

Він озирнувся. Маленький ельф стояв неподалік.

— ДОБІ!

Ельф захитався, в його величезних блискучих очах відбилися зорі. І він сам, і Гаррі одночасно подивилися на срібне руків'я ножа, що стирчало з ельфових грудей.

— Добі… ні… НА ПОМІЧ! — заревів Гаррі в бік будинку, до людей, що там рухалися. — НА ПОМІЧ!

Він не знав і не хотів знати, чаклуни там чи маґли, друзі чи вороги. Він бачив лише темну пляму, що розповзалася в Добі на грудях, бачив тонесенькі ручки, що їх ельф простягав до Гаррі в німому благанні. Гаррі схопив його й поклав боком на холодну траву.

— Добі, ні, не вмирай, не вмирай…

Ельфові очі знайшли його, губи затремтіли, силкуючись вимовити пару слів:

— Гаррі… Поттер…

І, легенько здригнувшись, ельф завмер, а його очі стали просто великими скляними кулями, посиланими світлом зірок, яких вони вже не бачили.

— РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ЧЕТВЕРТИЙ —

Майстер чарівних паличок

Це було наче занурення в давній страшний сон — на мить здалося, що він стоїть навколішки поруч із загиблим Дамблдором біля підніжжя найвищої в Гоґвортсі вежі, хоч насправді він дивився на крихітне тільце, що скорчилося на траві, пронизане Белатрисиним срібним ножем. Гаррі машинально повторював:

— Добі… Добі…— хоч і розумів, що ельф уже там, звідки не озиваються.

За якусь хвилю збагнув, що вони все ж потрапили куди треба, бо, поки він стояв навколішки над ельфом, його оточили Білл, Флер, Дін і Луна.

— Герміона? — спитав він стривожено. — Де вона?

— Рон заніс її в дім, —пояснив Білл. — 3 нею все буде добре.

Гаррі знову подивився на Добі. Простяг руку й висмикнув з ельфового тіла гострий кинджал, а тоді зняв куртку і накрив нею Добі, наче ковдрою.

Десь неподалік билося об скелі море. Гаррі вслухався в його шум, поки друзі розмовляли, обговорювали те, що його не цікавило, щось вирішували. Дін поніс у дім пораненого Ґрипхука, Флер побігла з ними. Білл радив, як краще поховати ельфа, а Гаррі на все погоджувався, навіть не дослухаючись. Він дивився на крихітне тіло, а його шрам сіпався й палав, і частиною мозку, неначе зазираючи з протилежного боку в довжелезну підзорну трубу, він бачив, як Волдеморт карає тих, хто залишився в Мелфоєвому маєтку. Його лють була страшна, проте горе, яке відчував Гаррі через смерть Добі, її ніби применшувала, й вона здавалася далеким бурхливим штормом, відлуння якого ледь долинало до Гаррі через безмежний, мовчазний океан.

— Треба поховати, як годиться, —це були перші слова, що їх Гаррі вимовив цілком свідомо. — Не чарами. Ви маєте лопату? І невдовзі по цьому він узявся до роботи — сам копав могилку там, де показав Білл, наприкінці саду між кущами. Він копав люто, забуваючись у фізичній праці, упиваючись її немагічністю, бо кожна краплинка поту і кожен мозоль були мовби дарами для ельфа, що врятував їм усім життя.

Шрам палав, та він владарював над цим болем; відчував його, але відсторонено. Нарешті він зумів його опанувати, навчився блокувати від Волдеморта свою свідомість, тобто зробив саме те, чого й хотів Дамблдор, посилаючи його навчитися цього від Снейпа. Як Волдеморт не міг оволодіти свідомістю Гаррі тоді, коли він помирав з туги за Сіріусом, так не могли Волдемортові думки проникнути в голову Гаррі й тепер, коли він оплакував Добі. Горе немовби блокувало доступ Волдеморту… хоч Дамблдор, звісно, сказав би, що то любов…