Гаррі Поттер і Смертельні Реліквії

Шестеро смертежерів побігли прямо на них. Гаррі, Рон і Герміона спритно позадкували й заскочили в найближчу бічну вуличку, хоч смертежери ледь їх не зачепили. Друзі чекали в темряві, прислухаючись до кроків, що тупотіли там і тут, а пучки світла зі смертежерівських чарівних паличок розганяли довколишню темряву.

— Треба звідси тікати! —прошепотіла Герміона. — Роз'являймося зараз!

— Добра думка, — підтримав її Рон, але Гаррі не встиг відповісти, бо закричав якийсь смертежер: — Ми знаємо, Поттере, що ти тут, і ти звідси не вислизнеш! Ми тебе знайдемо!

— Вони нас чекали, — прошепотів Гаррі. — Вичаклували це закляття, щоб знати, коли ми з'явимося. А ще вони, мабуть, вичаклували щось таке, щоб нас звідси не випустити, тримати в пастці…

— А якщо дементорів? — запитав інший смертежер. — Якщо їм розв'язати руки, вони швиденько його знайдуть!

— Темний Лорд хоче вбити Поттера власноручно…

— …та дементори його не вб'ють! Темному Лордові потрібно Поттерове життя, а не душа. Та й убити його після Цілу—ночка буде легше!

Смертежери схвально загомоніли, а Гаррі відчув, як його охоплює жах. Щоб відігнати дементорів, доведеться вичакловувати патронусів, і цим вони себе відразу викриють.

— Гаррі, мусимо роз'являтися! — пошепотіла Герміона.

Не встигла вона це сказати, як він відчув, що вуличку заповнив неприродний холод. Раптом зникло все світло, навіть від зірок. У непроглядній темряві Гаррі відчув, як Герміона взяла його за руку, й вони утрьох крутнулися на місці.

Повітря, в якому вони мали б переміщатися, раптом загусло. Вони не могли роз'явитися, чари були надто потужні. Холод дедалі глибше проникав Гаррі в шкіру. Він, Рон і Герміона позадкували бічною вуличкою, рухаючись навпомацки вздовж стіни й намагаючись не викрити себе ані найменшим звуком. І тут з—за рогу безшумно вигулькнули дементори, десятеро чи й більше, видимі навіть у темряві, бо їхня темінь була густіша за навколишню; в чорних плащах, з напівзогнилими, у струпах, руками. Чи відчували вони, що хтось неподалік охоплений страхом? Гаррі був у цьому впевнений, бо вони почали рухатися швидше, чути вже було їхнє тягуче, хрипке дихання, яке він так ненавидів; вони відчули в повітрі смак відчаю і насувалися…

Гаррі підняв чарівну паличку. Він не хотів зазнати Цілунку дементорів, цього не буде, хоч би що сталося потім. Думаючи про Рона й Герміону, він прошепотів:

— Експекто патронум!

З його чарівної палички вистрибнув срібний олень і кинувся вперед. Дементори розлетілися хто куди, і тут почувся тріумфальний крик.

— Це він, отам, отам, я бачив його патронуса — оленя! Дементори відступили, на небі знову замерехтіли зірки, а тупотіння смертежерів наблизилося. Та не встиг охоплений панікою Гаррі придумати, що робити, як неподалік заскреготів засув, з лівого боку вузенької вулички прочинилися двері, і чийсь охриплий голос сказав:

— Поттере, сюди! Бігом!

Він послухався не вагаючись. Усі троє заскочили у відчинені двері.

— Нагору, не скидайте плаща, і тихо! — пробурмотів висо кий чоловік, проходячи повз них на вулицю і з грюкотом зачиняючи за собою двері.

Гаррі спочатку й гадки не мав, куди вони потрапили, а тоді побачив у тремтливому світлі свічки брудний, запорошений шинквас "Кабанячої голови". Вони забігли за ляду, а тоді в інші двері, що вели до хитких дерев'яних сходів, якими вони прудко вибігли нагору. Сходи вели до вітальні з пошарпаним килимом і невеличким каміном, над яким висів великий, написаний олією, портрет білявої дівчини, що поглядала на кімнату якимось відсутнім, але дуже приємним поглядом.

Знадвору долинули крики. Не скидаючи плащ—невидимку, друзі підкралися до бруднющого вікна й визирнули. їхній рятівник, у якому Гаррі тепер упізнав шинкаря з "Кабанячої голови", єдиний був без каптура.

— Ну, то й що?! — кричав він смертежерам. —То й що?! Ви наслали на мою вулицю дементорів, то я й нацькував на них патронуса! їх тут немає, я вам уже сказав, у мене їх немає!

— То був не твій патронує! — сказав смертежер. —То був олень, його наслав Поттер!

— Олень?! — заревів шинкар і витяг чарівну паличку. — Олень! Ти ідіот… експекто патронум!

Щось величезне й рогате вирвалося з його чарівної палички. Нагнувши голову, воно помчало до головної вулиці й зникло.

— Я не таке бачив… — пробурмотів смертежер, але вже не так упевнено.

— Хтось порушив комендантську годину, ти ж чув вереск, —сказав шинкареві смертежерів напарник. —Хтось був надворі всупереч розпорядженню…

— Якщо мені треба вивести надвір кицьку, то я виведу, і плював я на вашу комендантську годину!

— То це через тебе спрацювало закляття "котячий концерт"?

— А хоч би й так? Що, кинете мене в Азкабан? Уб'єте за те, що я посмів виткнути носа з власних дверей? То давайте, чого чекаєте! Лишень маю надію, що вам вистачило глузду не натискати свої чорні міточки й не викликати його. Він, мабуть, не дуже зрадіє, якщо припреться сюди через мене й мою стару кішку.

— Ти про нас не турбуйся, — огризнувся якийсь смертежер, — про себе краще подумай, коли порушуєш комендантську годину!