Гаррі Поттер і Смертельні Реліквії

— Я хочу допомогти… я хочу вбивати смертежерів… Лице його було скривлене болем, укрите пилюкою й ди мом, він увесь тремтів з лютості й розпуки.

— Роне, тільки ми можемо з цим покінчити! Будь ласка… Роне… нам потрібна змія, ми повинні вбити змію! — дово дила йому Герміона.

Гаррі розумів, що відчуває Рон: гонитва за ще одним горо—краксом не давала радості помсти. Він і сам хотів битися, карати їх — тих, що вбили Фреда, а ще він хотів розшукати решту Візлів, і понад усе — переконатися, упевнитися, що Джіні не… та він і думки такої не міг допустити…

— Ми будемо битися! — наполягала Герміона. — Доведеть ся битися, щоб добратися до змії! Тільки не забуваймо, що повинні зробити саме ми! Тільки ми це можемо зупинити!

Вона теж плакала й витирала сльози роздертим і обсмаленим рукавом, а тоді кілька разів глибоко вдихнула, щоб заспокоїтись, і, все ще міцно тримаючи Рона, повернулася до Гаррі:

— З'ясуй, де зараз Волдеморт, бо змія ж має бути з ним. З'ясуй, Гаррі… зазирни в нього!

Чому це було так легко? Тому, що його шрам уже кілька годин палав, прагнучи донести до нього Волдемортові думки Він заплющив очі, виконуючи її команду, й одразу крики вибухи й безладні звуки бою вщухли і стали ледве чутні немовби він перебував далеко—далеко…

Він стояв серед покинутої, проте на диво знайомої кімнат з обшарпаними шпалерами, з вікнами, забитими дошками. Звуки битви сюди долинали, однак були приглушені й далекі. Крізь єдине вільне від дощок вікно виднілися віддалені спалахи біля замку, але в самій кімнаті було темно, бо одна гасова лампа не могла її освітити.

Він крутив у руках чарівну паличку, дивився на неї, але думками був у тій загадковій кімнаті в замку, яку міг знайти лише він, бо щоб її виявити, як і легендарну Таємну кімнату, треба мати дуже тонкий, лукавий і допитливий розум… він не сумнівався, що діадеми хлопець не знайде… втім, ця Дамблдорова маріонетка і так зайшла набагато далі, ніж він сподівався… занадто далеко…

— Володарю, — пролунав розпачливий і надтріснутий голос. Він озирнувся. У найтемнішому кутку сидів Луціус Мелфой, пошарпаний і досі ще зі слідами кари, якої він зазнав після останньої втечі хлопця. Одне око в нього було набрякле й не розплющувалось. — Володарю… будь ласка… мій син…

— Якщо твій син загинув, Луціусе, — це не моя вина. Він не прийшов до мене, як усі інші слизеринці. Може, вирішив подружитися з Гаррі Поттером?

— Ні… ніколи, — прошепотів Мелфой.

— На це єдина твоя надія.

— Ви… ви не боїтеся, володарю, що Поттер може загинути від чиєїсь іншої руки, а не від вашої? — запитав тремтячим голосом Мелфой. — Чи не було б… ви вже мені вибачте… розсудливіше зупинити бій, проникнути в замок і знайти його с—самому?

Не прикидайся, Луціусе. Ти хочеш припинити бій, щоб з'ясувати, що сталося з сином. А Поттера мені й не треба шукати. Ще й ніч не мине, а Поттер сам до мене прийде.

Волдеморт знову опустив очі на чарівну паличку. Вона його непокоїла…аз тим, що непокоїло лорда Волдеморта, треба було щось робити…

Волдеморт знову опустив очі на чарівну паличку. Вона його непокоїла… а з тим, що непокоїло лорда Волдеморта, треба було щось робити…

— Сходи приведи Снейпа.

— Снейпа, в—володарю?

— Снейпа. Негайно. Він мені потрібен. Він повинен зробити мені одну… послугу. Іди.

Переляканий Луціус, спотикаючись у мороці, вийшов. А Волдеморт стояв, крутив у пальцях чарівну паличку, роздивляючись.

— Це єдиний вихід, Наджіні, — прошепотів він і озирнувся на величезну товсту змію, що висіла прямо в повітрі, граціозно скрутившись у захищеному просторі, вичаклуваному для неї хазяїном, у прозорій променистій кулі — чимсь середнім між блискучою кліткою і резервуаром.

Гаррі охнув, сахнувся й розплющив очі. І відразу ж у вуха ввірвалися верески й крики, гуркіт і бахкання битви.

— Він у Верескливій Халупі. Змія з ним, захищена яки мись чарами. Він щойно послав Луціуса Мелфоя по Снейпа.

— То Волдеморт відсиджується у Верескливій Халупі? —здивувалася Герміона. — Він навіть… навіть не бере участі

в битві?

— Він вважає, що це зайве, — відповів Гаррі. — Думає, що

я сам до нього прийду. —А чому?

— Він знає, що я полюю на горокракси… тому тримає Наджіні біля себе… Тож цілком ясно, що мені доведеться до нього прийти, щоб до неї наблизитись…

— Правильно, — розправив плечі Рон. —А отже, тобі туди йти не можна, бо він цього хоче й чекає. Ти залишайся тут і бережи Герміону, а я піду по змію…

Гаррі не дав йому договорити.

— Це ви залишайтеся тут, а я піду туди під плащем—неви— димкою і повернусь одразу, як…

— Ні, — заперечила Герміона, — найрозумніше буде мені взяти плащ і…

— І не думай, — негайно втрутився Рон.

Та не встигла Герміона вимовити: — Роне, я не гірше за 1 вас… — як гобелен, що закривав сходи, на яких вони стояли, роздерся.

— ПОТТЕР!

За ним стояли двоє смертежерів у масках. Вони не встигли підняти чарівні палички, бо Герміона крикнула:

— Ґліссео!