Гаррі Поттер і Смертельні Реліквії

— Тікаймо звідси! — зарепетував Рон, коли велет знову махнув довбнею і заревів так, що луна прокотилася над шкільними угіддями від краю до краю.

— До Войовничої Верби, — сказав Гаррі. — Бігом! Якимось чином він таки відгородив усе в голові, наче зіпхнув

У комірчину, в яку не міг зараз навіть зазирнути: думки про

Фреда й Джорджа, страх за всіх тих людей, яких так любив і які тепер билися—хто в замку, а хто на шкільному подвір'ї. Усе це мусить зачекати, бо їм треба бігти, треба знайти змію і Волдеморта, бо це був, як казала Герміона, єдиний шлях, щоб покінчити з цим жахом…

Він помчав, майже повіривши, що може перегнати саму смерть. Не зважав на пучки світла, що шугали навколо нього в темряві, на шум озера, що бушувало, неначе море, на шелест Забороненого лісу, хоч ніч була безвітряна. Він біг шкільними угіддями, що й самі, здається, повстали, біг швидко, як ніколи в житті, і саме він перший побачив це велике дерево, Вербу, що захищала таємний вхід при своєму корінні гілками, схожими на батоги й різки.

Важко дихаючи й ковтаючи повітря, Гаррі вповільнив ходу, обминаючи гілля Верби, що шмагала повітря. Він придивлявся в темряві до її товстого стовбура, щоб побачити той єдиний сучок на корі, який міг її паралізувати. Підбігли Рон і Герміона. Герміоні забракло повітря, вона не могла говорити.

— Як… як нам туди пролізти? — хекав Рон. — Я бачу… це місце… якби ж у нас… був Криволапик…

— Криволапик? — прохрипіла Герміона, зігнувшись удвоє й хапаючись за груди. — Ти чарівник чи хто?

— О… так… ага…

Рон подивився навколо, націлився чарівною паличкою на гілочку, що лежала на землі, й сказав:

— ВінґардіумЛевіоза! — Гілочка піднялася, перекрутилася в повітрі, наче підхоплена подувом вітру, і прослизнула крізь лиховісне вимахування вербових гілок до самого стовбура. Торкнулася якогось місця біля коріння і невгамовне дерево миттєво завмерло.

— Чудово! — похвалила Рона Герміона.

— Заждіть.

На одну непевну секунду Гаррі завагався, прислухаючись до шуму й гуркоту битви. Волдеморт хотів, щоб він це зробив, хотів, щоб прийшов… чи не заведе він Рона й Герміону в пастку?

Та потім реальність ніби насунулася на нього, жорстока й однозначна: єдиний вихід був — убити змію, а змія була з Волдемортом, а Волдеморт був по той бік цього тунелю…

— Гаррі, ми йдемо, залазь! — підштовхнув його Рон.

Гаррі прослизнув у земляну нору, сховану між корінням. Вона була значно вужча, ніж попереднього разу. Стеля в тунелі була дуже низька. Чотири роки тому вони йшли, згинаючись, а зараз мусили просто повзти. Гаррі поліз перший із засвіченою чарівною паличкою, щомиті очікуючи якихось перешкод, але їх не було. Вони повзли мовчки, й Гаррі не зводив очей з хисткої плями світла, що падало з чарівної палички в його руці.

Нарешті тунель почав підніматися вгору, й Гаррі побачив попереду тонесеньку смужечку світла. Герміона смикнула

його за ногу. — Плащ! — прошепотіла вона. — Накинь плащ! Він помацав за спиною, а вона тицьнула йому в долоню згорток ковзкої тканини. Він насилу накрився плащем, пробурмотів: — Нокс, — погасив чарівну паличку і якомога тихіше поповз далі на чотирьох. Усі його чуття були напружені, він щосекунди очікував, що його буде викрито, що він почує різкий холодний голос, побачить спалах зеленого світла. І тут він почув голоси з кімнати в них над головами. Були вони трохи приглушені, бо вихід з тунелю загороджував якийсь старий ящик. Затамувавши дух, Гаррі наблизився до отвору й зазирнув у крихітну щілину між ящиком і стіною. Кімната була освітлена скупо, проте він побачив у ній Наджіні — вона звивалася, як річкова гадюка, у своїй надійно захищеній чарами променистій кулі, що висіла в повітрі сама собою. І ще він побачив краєчок столу й білу руку з довгими пальцями, що крутили чарівну паличку. Тут заговорив Снейп, і серце в Гаррі тьохнуло. Снейп був за кілька Дюймів від того місця, де сидів, скорчившись, Гаррі. —…володарю, їхній опір майже зломлено… —…і це відбувається без твоєї допомоги, — урвав його Волдеморт своїм високим, виразним голосом, — Хоч ти й досвідчений чаклун, Северусе, та навряд чи тепер від тебе щось залежатиме. Ми майже там… майже.

— Дозвольте мені знайти хлопця. Я приведу вам Поттера. Я знайду його, володарю. Прошу вас.

Снейп пройшов повз щілину, в яку зазирав Гаррі, і хлопець відсахнувся, не зводячи, однак, очей з Наджіні, міркуючи, чи немає якогось закляття, що подолало б захисні чари довкола неї, проте нічого такого не пригадав. А невдала спроба відразу його викриє…

Волдеморт підвівся. Гаррі бачив тепер його червоні очі, пласке зміїне лице, білизна якого легенько відсвічувала в напівтемряві.

— Маю проблему, Северусе, — тихо сказав Волдеморт.

— Яку, володарю? — стрепенувся Снейп.

Волдеморт делікатно й вишукано, наче диригент, підняв бузинову паличку.

— Северусе, чому вона мені не підкоряється?

Запала тиша й Гаррі здалося, що він чує сичання змії, яка згорталася в кільця й знову розгорталася. Чи, може, то було сипле дихання самого Волдеморта?