Гепард

Палермо, 24 травня 1957 р.

Ця остання воля приватного характеру була виявлена під час приготування до публікації листування між письменником та його дружиною. Вона також ставить крапку в дискусіях щодо того, який саме текст «Гепарда» був схвалений автором.

В 1926–1927 роках Лампедуза вряди-годи виступав з критичними статтями про французьку літературу та історію в культурологічному місячнику «Ле Опере е і Джорні» («Твори і дні»), який виходив у Ґенуї, а потім у 1954 році знову взявся за перо. Бездіяльність письменника тривала аж до з’їзду, що відбувся в містечку Сан-Пеллеґріно-Терме влітку того року. Він поїхав туди разом зі своїм кузеном Лучо Пікколо, якого Евдженіо Монтале[21] мав познайомити з представниками літературного середовища, що зібралися на з’їзд на місцевому курорті. Познайомившись з ними ближче, він перестав вважати їх напівбогами. Бути літератором часто означає лише вміти писати, і не всі уми, що зібралися в Сан-Пеллегріно, могли похвалитися видатними досягненнями. Поетична творчість і успіх Лучо Пікколо, тих кілька днів у Сан-Пеллегріно, коли Лампедуза вирвався зі своєї самотності, пополудневі уроки, що їх він давав Франческо Орландо, який тоді теж був поетом і оповідачем, — усе це стало стимулами до дії. Наприкінці 1954 року він уже почав писати, а протягом тих тридцяти місяців, які йому ще залишилося жити, він писав майже щодня, не дбаючи про успіх, в якому йому за життя доля відмовила. Перед смертю в липні 1957 року він саме писав другий свій роман «Сліпі кошенята» («I gattini ciechi»); крім того, можливо, збирався додати ще один або більше розділів до свого «Гепарда».

Роман вийшов друком восени 1958 року за редакцією Джорджо Бассані[22], і правильність тексту не ставилася під сумнів аж до 1968 року, коли Карло Мушетта, професор італійської літератури в Катанії, оголосив, що він виявив сотні досить значних розбіжностей між рукописом і виданим текстом. Тоді постало питання не лише про автентичність видання Бассані, а й про авторитетність різних джерел. Це питання піднімав ще Франческо Орландо у своєму «Спомині про Лампедузу»[23]. Як згадує Орландо, існували три редакції' «Гепарда», які автор підготував для того, щоб дати на розгляд видавцям. Перша редакція була написана від руки в кількох зошитах (1955–1956), далі була редакція в шести частинах, надрукована Орландо на машинці і виправлена автором (1956), і врешті — рукописний автограф у восьми частинах, датований 1957 роком, з написом на титульному аркуші: «“Гепард” (повний)», що його письменник довірив мені перед тим, як вирушити до Рима.

З цих трьох редакцій першу як остаточний текст слід, безумовно, відкинути. Рукописних зошитів, з яких автор диктував Франческо Орландо, досі не знайдено серед родинних документів, і цей варіант тексту замінила машинописна редакція, яку автор намагався опублікувати, починаючи з травня 1956 року. Спочатку п’ять, а потім шість машинописних частин були надіслані графові Федерічі у видавництво «Мондадорі» з супровідним листом Лучо Пікколо. Отже, машинопис був схвалений автором, хоча й не остаточно. У ньому були ретельно зроблені виправлення, і він містить деякі власноручні авторські дописки: додано нумерацію сторінок та частин; перед кожним розділом проставлено вказівки на місяць і рік; замінено деякі слова. Дослідження машинопису підтверджує мої спогади щодо порядку написання. Почавши писати, Лампедуза сказав мені: «Це буде оповідь про 24 години з життя мого прадіда, у день висадки Ґарібальді», а через якийсь час: «“Уліса” написати мені не вдасться». Тоді він вирішив дотримуватися схеми трьох етапів по двадцять п’ять років кожен: 1860 рік — висадка у Марсалі; 1885 рік — смерть князя (справжня дата смерті прадіда, яку з незрозумілих причин потім було змінено на 1883 рік); 1910 рік — кінець усьому. З машинопису видно, що «Смерть князя» була спочатку третім розділом, а «Кінець усьому» — четвертим, заключним розділом. Я також упевнений у тому, що «Спогади з дитинства» були розпочаті після «Гепарда», і, мабуть, багатство спогадів, розбурханих уявним відтворенням життя в палаці Санта-Марґеріта, а також потреба оповідати, примусили його вийти за межі наперед установленої схеми.

Поступово, в міру того, як він писав, його охоплювало бажання висловити якнайбільше. Наводжу рядки з його кишенькового нотатника за 1956 рік, де згадано «Histoire sans nom»[24], як він називав цю книжку ще до того, як з’явилася назва «Гепард». Це особисті нотатки, які показують, що саме його хвилювало і приваблювало.

22 лютого — «Сонячна погода вранці. Увечері — ясно і холодно. О 18.30 “the boys”[25]. Джоітто подарував мені Лопе де Веґу. Ми з ним читаємо “Дівчину з глечиком”. Написання роману».