Гілея

— Ви образили жінку і матір... мого сина... В степу я з вами говорив би не так, — канчук змією звивається по підлозі (ні, краще вже хай буде догана). — А тут я вимагаю, щоб ви привселюдно попросили пробачення у моєї дружини...

Джусуєв вийшов. Каїтан нервово розсміявся:

— Що мені, загальні збори лісгоспу скликати? — Каїтан умовк, а потім, наче його хто підмінив, відкинувся в кріслі і сказав Запорожному: — Це ти вигадав! Я знаю, всіх підмовив. Ви хочете скомпрометувати мене... На моє місце захотів?!

— Ви-що, збожеволіли? — не вірив своїм вухам Запорожний.

— Я сам випровадив вас із хати, — обурився Сторожук.

— Неправда! — затявся Каїтан. — Я сам пішов... А ви роздмухали цю історію... Майте на увазі, не вийде! До чого ти докотився, Запорожний? — з кожним словом Каїтан дедалі більше впевнювався в тому, що говорить чисту правду своїм недругам. — Ну, випив чарку, пожартував, так за це що, розпинати треба? Недобре, товаришу Сторожук... А тій... Марині і Джусуєву передайте, що за наклеп я можу й до суду...

— Ну ви ж і артист, Степане Стратоновичу, — промовив Запорожний. — Ходімо, Ільку Гнатовичу... Не втягуйте нас в цю комедію, товаришу Каїтан...

Вони вийшли. Каїтан полегшено зітхнув: злякалися! Бачиш, які! Ну випив, ну скинув одного чобота... Перевзутися хотів, бо ноги задубіли, а вони... Ні, браточки, не вийде.. щоб через якусь бабу та його виставили на ганьбу? Ваш маневр, Запорожний, розгадано.

Струсивши зі своєї душі залишки переляку, Каїтан пішов до майстерень. Люди віталися з директором, він не помічав ні осуду, ні єхидних посмішок. Та хоч куди йшов, Каїтана тягнуло до розсадника: хотілося побачити Марину, якось загладити цей неприємний випадок. Та Марини на розсаднику не було...

* * *

Не могла звикнути до свого нового життя Яринка. Всі дні були оповиті смутком і нудьгою. Вставала вранці, готувала сніданок Іванові, годувала сина, щось прала або допомагала Ользі варити обід — і так день у день. На якусь годину вистачало хутірських новин, що їх розповідала Ольга, та й усієї розмови, бо все вже казане-переказане. Якби не Михайлик, то можна було б розучитися говорити.

Іван цілими днями пропадав з Карагачем та Парамоном у майстерні — виготовляли якусь там автоматичну лісосаджалку, а вечорами просиджували над кресленням. Наче здурів чоловік: навіть за обідом зривався раптом з-за столу і починав щось малювати, а потім як оглашенний біг до Карагача:

— Я скоро, Яринко, з’явилася ідея...

Зі сльозами на очах забирала Яринка миски:

— Оце таке життя, Ольго...

— Що зробиш — звик Іван бути при ділі...

Найстрашнішими для Яринки були дні, коли Іван ви*

їздив у своє Вигонівське лісництво. Вона відчувала себе покинутою і забутою, зі страхом чекала ночі, коли залишалася сама, здається, в усьому світі. Ні, ще був Михайлик, якби не він, то кинула б усе і побігла світ за очі з цієї ночі, від цих скажених вітриськ, що завивали голодними вовками в безкрайому степу. Не вірилося, що десь є веселе, тихе село над Дніпром, простора хата, мати, дзвінкоголоса школа, подруги...

Потім соромливо заповзав крізь шибки кволий світанок, і Ярина, знесилена безсонням і думками, вставала, щоб знову прожити сірий день. Ні, терпіти більше несила.__

— Я так далі не хочу жити, — сказала, коли Іван повернувся з Вигонівщини. — Відвези мене до малій.

Іван, стомлений, неголений, обняв дружину:

— І я хочу до мами, — спробував перевести на жарт.

— Я тобі кажу серйозно, відвези, — повторила Ярина.

— Що сталося, Яринко?

— Нічого не сталося! Нічого, крім того, що ти привіз

мене в цей степ, що забув про моє існування, про сина, — сипала докорами.„

— Це неправда, Яринко... Я люблю тебе...

— Правда! Переспати на одному ліжку — це ще не любов! — наливався гнівом її голос.

— Але в мене робота, і ти розумієш, що...

— Все життя — тільки робота! Наче лише в ній радість, щастя...

— І в ній, Ярино... І ще, коли зі мною... ти.

— Це слова. Знову почнеш говорити про якийсь свій обов’язок, наче на тобі тримається цей степ. Чула вже!

— І обов’язок є у мене...

— А у мене що, нема?1 Чи я служниця при твоїй персоні?!

— Я хотів, щоб ти була... другом...

— ...або просто невибагливою коханкою. Так я не вмію. Я теж хочу працювати і почуватися людиною.

— Я пропонував тобі, йди техніком-обліковцем, Ольга догляне сина...

— Я — вчителька, а не обліковець.

— У мене інших пропозицій нема, — зітхнув Запорожний.

Заплакав Михайлик, Ярина тицьнула Іванові на руки дитину і вийшла з кімнати.

— Роби, що хочеш!

Михайлик довго дивився на незнайомого, зарослого щетиною чоловіка, поки, нарешті, впізнав у ньому батька й заспокоївся.

— Правильно, плакати не будемо, — підкинув до стелі сина, той засміявся, і від цього сміху, від веселих оченят стало Запорожному легко на серці.

Ну, найшло щось на Ярину, перемелеться... Ось закінчить конструювати машину для механічної посадки лісу та ще сівалку, а тоді вже буде більше вільного часу... Будемо ходити в ліс, у степ... Збудуємо клуб, артисти приїздитимуть, кіно... Звикне Яринка, і все буде добре.