Гілея

Час працював на Вигдарова. Дослідні ділянки на станції давали хороші результати, хоч це не дуже брали до уваги Мартинюк і певне коло вчених з академії. Отже, все мало вирішитися на виробничих ділянках Степового лісгоспу. Кожного року, за будь-якої пори, Вигдаров зі своїми працівниками вів ретельне спостереження за ростом лісових масивів, посаджених без внесення в лунки торфової суміші.

Коли повернувся в Степовий Запорожний, вони зробили фронтальну перевірку стану трирічних посадок. Як археологи, розкопували грунт навколо живих і засохлих дерев, щоб знайти причину їх загибелі.

Повторювалося дивне явище: перший рік сосонки росли дуже інтенсивно, не гірше, ніж з внесеними добривами, але пізніше значна частина гинула. В чому справа? Ця проблема хвилювала вчених усього світу, які працювали над залісенням пісків у нашій країні, в Азії, Африці. Розв’язати її поставив собі за мету свого життя Вигдаров. Минали роки, тисячі експериментів провів він, але відповіді не було...

Власне, вона вже була, тільки Вигдаров ще не вигукнув: «Еврика!» Він скаже про своє відкриття друзям, коли зробить хімічний аналіз грунту, в якому було висаджено тисячі сосонок...

Усі великі відкриття, в принципі, завжди були простими. Не тішив себе цим крилатим висловом Вигдаров, коли вони з ранку до ночі ретельно обкопували стовбури сосонок, інколи на триметрову глибину, дбаючи тільки про одне — не пошкодити коріння.

Вигдаров помітив, що є певна фатальна закономірність в розташуванні кореневої системи загиблих дерев. Він підкликав до себе Запорожного і Валю Дорошенко:

— Здається, мої друзі, ми з вами розкриємо таємницю...

— Василю Олександровичу, плюньте через ліве плече! — просяяла Валя.

— Кажіть, Василю Олександровичу! — просив Запорожний.

Вигдаров водив їх за собою від одної розкопаної лунки до іншої, обережно підіймав дерева:

— Дивіться. Тільки уважно. Куди йде коріння цієї сосонки? Вглибину. Суворо перпендикулярно. Сосна живе. А тут? На глибині півметра коренева система почала розростатися під кутом. Ця сосна загинула...

— Їй не вистачило вологи, — промовила Валя.

— Так, — підтвердив Вигдаров. — Бо посаджена була мілко.

За останні дні вони перевірили сотні дерев. Сумніву не було: саджанці, коріння яких входило в грунт глибоко, досягали вологоносних шарів і росли, їм не страшна була засуха; гинули ті, чиє коріння лягало в лунки мілко. Воно впиралося в піщаний грунт і засихало без води...

Тепер для підтвердження своєї гіпотези Вигдаров робив хімічний аналіз грунтового середовища, в якому розвивалися саджанці, щоб довести, що їх розвиток залежав виключно від глибини лунок. Якщо і це підтвердиться, то таємниця буде розгадана. Це стане відкриттям століття, як пізніше визнають вчені усього світу. А поки що Вигдаров зі своїми товаришами проводив дні і ночі в лабораторії...

— Що ви про це скажете, Василю Олександровичу? — запитав Мартинюк, коли Вигдаров закінчив читати.

— Я думаю, що спостереження Запорожного заслуговують на увагу, — відповів Вигдаров.

— Але ці спостереження не мають ніякого відношення до науки, — знизав плечима Мартинюк.

— Ні, мають, — загадково посміхнувся Вигдаров.

— Просто Запорожний хоче довести, що був покараний несправедливо. Мовляв, прийнялася певна частина посадок без внесення добрив. У природі все може бути.

— Я погоджуюсь з вами, Семене Петровичу: Запорожний хоче довести, що не вчинив ніякого злочину... І він це доведе. У вас ще є до мене запитання? Тоді пробачте, на мене чекають, — вклонившись, Вигдаров вийшов.

Каїтан не зайшов у чайну і тепер шкодував: смоктало під грудьми і нудило. Запалив цигарку — стало трохи легше. Обігрівач не працював, і в кабіні було холодно. Степан Стратонович підняв коміра й заглибився в свої невеселі думки. Ось уже два роки минуло, як він опинився в цьому степу. Два роки. Для його віку — це багато... Хоч би Юля була, то доглянула б, а то набридла вже їдальня і взагалі, що це за життя? Приїдеш раз на місяць чи два додому, побудеш кілька днів, на вулицю не виходиш, щоб начальство не побачило, та й назад. Л Юля вже й відвикла, то хоч писала раніше, а зараз... Видно, не дуже журиться... Може, й підгулює потроху — жінка ще молода... Від цієї думки аж кольнуло в серці. Пі, Юля не така, заспокоював себе Степан Стратонович.

Червоно заходило сонце. Вітер гнав по небу сірі хмарини, які все одно не віщували снігу. Аж дзвенів під колесами машини степ, вистуджений морозами. Хоча б розсадник не прихопило, журився Каїтан, треба було видати Марині Гомон очеретяних мат, щоб прикрила посіп. Про все треба думати. Запорожний і Сторожук знають свої лісництва — їм і горя мало, а тут за все хапайся... за все відповідай. Написав якусь дурну доповідь Запорожний, а Мартинюк тобі вичитує... Зустрінешся з Вигдаровим — теж не догодив... Треба, мабуть, писати заяву, що хворий, бо довго не протягну... А якщо не повірять?

А це вже при мені посаджено, поглядає Каїтан на лісові ділянки, що тягнуться обабіч дороги. Щось і я зробив у цьому степу...