Гілея

— Здрастуй, — почув Іван. І війнуло від цього слова чимсь тривожним, напівзабутим і дорогим. Так могла сказати тільки вона, оце «здрастуй».

«Здрастуй», — повторили Мартині очі...

* * *

— Дуже просив Іван Трифонович, щоб ви прийшли, — ще з порога сказала Ольга, ввійшовши до хати, й замовкла: біля столу, схиливши голову на руки, сидів Парамон, Марина й очей не підвела, стояла перед ним, наче прикута провиною. Ольга тихенько причинила за собою двері.

Це мало статися рано чи пізно. Тільки не знали, хто почне цю розмову, — обом тяжко, але зважилася Марина. Все одно не обминути їй своєї долі. Хай хоч син матиме рідного батька. Хіба не зрозуміє Парамон, що інакше не може бути?

— Чого ти мовчиш, Парамоне? — вже вкотре питала Марина, а він неначе онімів.

— Я любив тебе, Марино, — здригнулися Парамонові плечі.

— Знаю... І ти для мене був добрим, тільки що зроблю, коли моє життя таке покручене...

— Мені без тебе порожньо буде на цій землі і... холодно жити.

— Я повинна думати не лише про себе, Парамоне.

— Так, так, — повторив Парамон, — тільки мені нема про кого думати... Бо є тільки ти... Була ти, Марино, і твої діти... як мої... Тепер у мене забрано все... Я піду...

— Не треба так, Парамоне, хай приїдуть діти... Потім підеш...

— Ні. я піду.

Парамон приніс з комори старого солдатського чемодана і почав складати свої пожитки: білизну, дві сорочки, військову форму. У кропив’яний мішок поклав чоботи, куфайку. Постояв, подумав і взяв з мисника ложку й бляшану мисочку.

— Здається, все, — тремтячими руками зав’язав мішок.

— Ще бритву забув, — нагадала Марина. — І рушників візьми...

— У мене є два...

— Куди ж ти підеш, Парамоне? Хату продав, на нас витратився... Ми тобі повернемо згодом, — рвалося Маринине серце. — А все через мене, через мене...

— Те, що я мав з тобою, — не можна купити ні за які гроші, Марино. Мені вже нічого не треба... Жити буду н Івана Запорожного, на Вигонівському кордоні, там є хатина... Не журись... Ну, як кажуть, з богом... Спасибі тобі, Марино, за той шматочок щастя, яке дісталося й мені...

— Хоч би повечеряв, Парамоне... Завтра пішов би... Куди ж ти проти ночі?

— Мені все одно... Зоставайся щаслива, Марино, якщо завинив перед тобою — прости, — Парамон узяв чемодана й мішка і вийшов з хати. У сінях зупинився й сказав: — Там Ілько Сторожук виписав мені сукна на форму, то візьми, Юрасику пошиєш, бо я, значить, обіцяв...

Так і пішов Парамон.

Ішов степом, пробирався через молоденькі лісочки, простуючи до Вигонівського кордону. Весь час стояла перед ним Марина, наче виростала із степу, з лісів, пронизана місячним сяйвом і зорями. Парамон зціловував потрісканими губами зорі з її обличчя, грудей і рук.

Загавкали собаки, і Марина, злякавшись, розтанула.

Парамон набрів на отару, яка ще догризала промерзлий бур’янець.

Біля багаття чиясь згорблена постать кликала собак. Джусуєв — упізнав по голосу Парамон і підійшов..

Джусуєв випростався, схилив голову в поклоні і сказав:

— Прошу до вогню.

— Спасибі, — Парамон поклав свої речі і сів біля вогнища. Пахло вареним баранячим м’ясом.

— Куди йде твоя дорога? — запитав Берик так, як споконвіку питали зустрічних в його степах.

— На Вигонівський кордон... Покуримо й піду..,

— Беш-бармак будеш їсти, чай будеш пити, а потім підеш, — сказав Берик, — Такий закон.

— Не хочу їсти.

— Тільки вороги не п’ють з однієї піали і відмовляються від частування, — промовив Джусуєв, наливаючи її бляшану кварту чай.

Треба було б Парамонові вилити на промерзлу землю цей чай, встати й кинути Джусуєву в очі; «Так, ти мій ворог! Ти забрав у мене щастя, мою любов, вигнав мене із затишної хати, як собаку, я не прощаю тобі!»

Але Парамон взяв кварту й сказав:

— Спасибі, Берик... Які ми вороги? Просто в нас було тяжке життя... І ми не можемо бути щасливими усі одразу... Я пішов од Марини...

— Дозволь мені нічого не говорити про це, — відповів Джусуєв.

— Я сказав, щоб ти знав. Вона чекає тебе...

— Але ще не кличе, Парамон-ага... їж беш-бармак.

Випита остання кварта чаю, викурено ще по одній цигарці.

— Мені пора, — почав збиратися Парамон. — Спасибі за хліб-сіль.

— Хай буде легкою твоя дорога. — Берик провів гостя до загону, відв’язав коня і подав Парамонові повід. — Бери. Дарую тобі коня.

— Та ти що?! Як даруєш, навіщо?

— Такий закон. Я хочу подарувати тобі коня, якщо відмовишся — не буде більшої образи для мого роду. Бери коня. Називай його Артуй...

Джусуєв підтягнув попруги саморобного сідла і приторочив до нього Парамонові речі.

— Якщо такий у вас закон, то візьму, — промовив збентежений Парамон, — але що я подарую тобі?

— Ти подарував свою дружбу, а для джигіта нічого дорожчого нема, — Джусуєв обняв Парамона і притримав стремено, коли той сідав на коня...

* * *

Повечерявши, гості полягали спати. Сергій з Іваном курили на ганку, чекаючи, поки Марта збереться в дорогу.

З Іванової кімнати долітав стомлений голос Яринки:

— А-а-а, коточок,

Вкрав у баби клубочок...

Та й поніс поза ліс,

До Михайлик а приніс...

Ольга складала в кошик якесь печиво (почастуєш дівчат) і пошепки допитувала дочку:

— Що йому скажеш?

— Не знаю, мамо.