Гілея

Сергій так і пішов, не розвіявши своїх сумнівів. Марті було жаль його. Вона хизувалася перед ним відвертістю, але побоялася розповісти, що стривожило ЇЇ. Треба було прочитати йому один рядок з материного листа: «У Степовий повернувся Іван, живе у нас. Казав, що приїде до нього Ярина з сином». Оце і все. Марта розуміла, що назавжди розійшлися їхні з Іваном шляхи, що не було в нього справжнього почуття до неї, але нічого не могла вдіяти з собою. Здавалося, що вже почала забувати, але досить було цього єдиного рядка, щоб знову збунтувалася її душа і, всупереч всякій логіці, з’явилася якась надія.

...Ася першою принесла цю новину дівчатам:

— Сергій виїздить!

— Який Сергій?

— Куди?

— Коли?

— Кортунов. На збори генерал дав два дні. Переводять в іншу частину.

— Це правда? — спитала Марта Сергія, ледве дочекавшись, поки він прийшов на вечерю.

— Правда. Звільнишся — зайди, поговоримо.

Дівчата майже виштовхнули Марту з їдальні:

— Без тебе впораємося. Йди, чекає ж.

Кортунов займав невелику кімнатку в офіцерському гуртожитку. Марта ще ніколи не була тут і з здивуванням побачила на столику свою фотографію, що висіла колись у червоному кутку в березневій стінгазеті. Сергій відкрив коробку цукерок:

— Прошу, Марто.

— Коли ти виїздиш?

— Післязавтра.

— Жаль, — промовила Марта.

— Справді? — ледь усміхнувся Кортунов.

— Справді... Ти хороший... друг, Сергію.

— І тільки?

Не відповіла.

— Ми можемо з тобою, Марто, не розлучатися.

— Як?

— Давай одружимось.

— А-а...

— Поїдемо разом... завтра на хутір, скажемо мамі, ;і потім...

— Швидкий, — спідлоба глянула на Сергія.

— То як, Марто?

— На хутір поїдемо...

* * *

Сизим від паморозі степом котився парокінний віз. Біля Остапа Веремійовича сиділа Ярина з сином на руках, позаду, на засланому килимом сіні, — Одарка Павлівна її Катерина Власівна у великих картатих хустках. Мовчали, бо, видно, Одарка вже стомилася клясти цей завітряний степ, свою долю, піски й зятя.

— Якось воно буде, — час від часу заспокоював усіх Остап Веремійович.

— Живуть же тут люди, і я звикну, мамо, — втішала Ярина.

— Бог тобі суддя, — зняла з себе всяку відповідальність Одарка, переклавши її на плечі всевишнього. — Сама захотіла, я тебе не силувала. Пошкодуєш.

Ще позавчора Яринка й не збиралася на Овечий, та прийшла зі школи і застала від Івана листа. Нічого не писав про своє життя, її не кликав, лиш просив, щоб прислала синову карточку, бо «так я скучаю за вами...»

Ярина зрозуміла, що за цією фразою стояв відчай. Тяжко Іванові в тому степу, тяжко самому. Треба щось вирішувати, бо так далі тривати не могло. А тут ще цей Данило Прах. Він переслідував її своєю мовчазною любов’ю. Зустрічав щодня, нічого не говорив, як бувало, ;і тільки сумно, приречено дивився на неї. Стояла недобудована хата — теж ніби докір Ярині... Вона боялася цих зустрічей, відчуваючи свою беззахисність.

Треба їхати до Івана, бути поруч з ним, допомогти йому і повернути свій втрачений спокій.

— Я поїду, — сказала тієї ж ночі матері.

Одарка Павлівна просила, благала, лякала і просто кричала, — та дарма: опівдні Остап Веремійович уже винити речі та вимощував воза. Почувши, що їде Одарка, Катерина й собі зібралася:

Хоч побачу, де він ті ліси вирощує...

Данило прийшов попрощатися, допоміг запрягти коней, потім відкликав Ярину:

— Усе ти забрала в мене... Тепер і надії нема... Але я буду чекати...

Данило скинув шапку, вклонився. Заторохтів віз по мерзлому груддю. Данило зачинив ворота і, згорблений, постарілий, побрів вулицею.

Заночували в невеличкому степовому селі, і лиш засіріло надворі, Остап Веремійович уже ладнав воза.

— Якщо добре їхатимеш, то на полудень доберешся до лісгоспу, — сказав господар хати Остапу Веремійовичу, — Тримай курс просто на аеродром — на кілометрів тридцять ближче буде.

Зривалися зі степу винищувачі, наповнюючи гуркотом небо. Михайлик стежив за ними вирячкуватими оченятами й тулився до матері.

— Наш тато теж колись літав... і Михайлик буде літати... високо-високо.

Зелена машина з червоними зірочками на дверцятах промчала мимо. Ярина помітила, що за кермом сидів військовий і жінка. Потім газик круто розвернувся й зупинився біля воза. Військовий у чорній шкіряній куртці вийшов з машини:

— Здрастуйте!

— Доброго здоров’я, — озвалися Остапові пасажирки.

— Далеко їдете?

— На Овечий, тобто в Степовий лісгосп, — пояснив Остап Веремійович.

— У гості? — військовий розглядав незнайомців.

— До Івана Запорожного їдемо, може, чули про такого? — сказала Одарка.

— Ми друзі з Іваном, — зрадів військовий.

— Дружину й синочка везу Іванові, — кинув на Ярину Остап Веремійович.

— Бачиш, — звернувся військовий до жінки, що сиділа, забившись у куточок. — Іванову рідню зустріли!

З машини вийшла струнка висока дівчина в шапці-вушанці, зграбно підігнаній шинелі і блискучих хромових чобітках, привіталася, пронизавши Ярину гострим холодним поглядом. Ярина відповіла тим же.

— Пересідайте в машину, — звернувся Кортунов до Ярини, — навіщо ж вам дитину мучити?

— Справді, Яринко, — погодилася Одарка.

— Ні, дякую, — відмовилася Ярина, — ми всі разом приїдемо.

— Жаль, — сказав Сергій.