Гілея

— Раз чоловік до тебе з уваженієм, то й нам треба так... Кращого й не знайдеш, Марто, в цих степах.

— А-а-а, коточок,

Вкрав у баби клубочок...

— Он Яринка вже колише, щаслива, а ти... Пора й тобі, дочко, про себе подумати... Каже, як тільки ти погодишся, то зразу й розпишеться.

— Хіба в цьому все щастя?

— Ніхто не знає, де воно... Он Марина все життя як риба об лід б’ється та жде... Добре тобі за Сергієм буде, любить він тебе.

— А я?

— Ой дочко, — зітхнула Ольга, — любов,, як той ураган: зірветься — не побачиш і звідки...

— Я знаю звідки...

— І я знаю... Вирвався на нашу голову, баламут проклятий.

— Він не винен, мамо... То все я.

— То що ж ти, в коханки підеш чи... Жінка в нього, дитина...

— А-а-а, люлечки, золотії вервечки...

— Він же завтра поїде... Слова твого чекає, а ти... — діймала Ольга дочку.

— Іване! — прочинила двері Яринка. — Іди його поколиши, бо я вже з ніг валюся...

Марта взяла кошика.

— Ти, мамо, не хвилюйся... Я йому скажу... Трохи подумаю і скажу...

Сергій завів машину, попрощався з Ольгою.

— Не забувайте нас, Сергію, — кінчиком хустки витерла сльозу.

— Я не забуду, аби мене не забули. Поїхали, Марто?

До машини, з сином на руках, вийшов Іван, обнялися з Сергієм,

— Чистого тобі неба, друже!

— А тобі — зеленого лісу.

Осторонь стояла Марта.

— Бувай здорова, Марто, — відчув гарячу руку дівчини Іван.

— Здрастуй, — сказала тихо Запорожному, з-під довгих вій — смуток.

«Прощай», — сказали її очі...

20

«Вчора в степу солдати підривали міни. Нас не підпускали, але ми здалеку бачили кошлаті стовпи диму. Земля, збурена в небо, падала на степ, і він стогнав од болю.

Міни залишили фашисти, коли тікали за Дніпро, Смерть причаїлася і лежала тихо-тихо...»

(Із зшитка Ганнусі Гомон)

Мартинюк був обурений. Проглядав аркуші паперу, списані чітким почерком, відсував од себе і знову перечитував.

— Теж мені науковці знайшлися? Що за самодіяльність, Степане Стратоновичу?

Каїтан розводив руками:

— Хіба я можу заборонити Запорожному писати, Семене Петровичу?

— Хай собі пише, але він вимагає, щоб ми заслухали його доповідь на вченій раді станції! Вигдаров приїздив до вас?

Каїтан хитнув головою:

— Два тижні у Вигонівському лісництві просиділи із Запорожний. Перекопали всі ділянки...

— Тепер все ясно, — сказав Мартинюк. — Вони хочуть взяти реванш. А я цим цифрам не вірю! Бачиш, як ловко все зроблено? Тільки на дванадцять процентів більше відходів на ділянках, посаджених за методом Вигдарова! Ви це можете підтвердити, товаришу Каїтан?

— Воно, звичайно, — зам’явся Степан Стратонович, — на перший погляд, але... Вони зробили контрольні перевірки з Вигдаровим і записали в акт...

— Знаємо, як пишуться ці акти, — перебив його Мартинюк. — Передай Запорожному, що ми заслухаємо його доповідь тоді, коли самі будемо вважати за потрібне, а з Вигдаровим я поговорю.

— Я передам... Набридло мені все, — підвівся Каїтан. — Я не можу працювати із Запорожним, він всюди суне свого носа, підриває мій авторитет...

— Напишіть у райком, — сказав Мартинюк.

— Вже писав про ті знищені вівцями посадки... Думаєте, його викликали? Навіть не сказали йому...

— Є вищі інстанції, — натякнув Мартинюк.

— Не хочу зв’язуватися, — махнув рукою Каїтан. — Хай іде на моє місце і...

— Це вже розмова інша, Степане Стратоновичу, — посміхнувся Мартинюк, — я знаю, що ви пішки пішли б з того лісгоспу...

— Пішов би, — признався Каїтан. — Дружина переїздити й не думає, гризе... Та й роки в мене...

— То відмовтеся...

— У мене один партквиток, Семене Петровичу...

— Тоді працюйте... А Запорожному передайте все, що я сказав.

Випровадивши Каїтана, Семен Петрович запросив до себе Вигдарова. Той увійшов до кабінету в накинутому на плечі білому халаті, видно, прямо з лабораторії.

— Слухаю вас, Семене Петровичу.

Мартинюк мовчки подав йому доповідь Запорожного, а сам думав, як йому почати розмову. Майже два роки минуло після того пам’ятного для них обох засідання бюро райкому партії, коли звільнили з роботи Запорожного. Не було в їхніх стосунках колишньої приязні, але і ворожість пригасив Семен Петрович. Зрештою, він не міг заборонити досліди, які проводив Вигдаров зі своїми науковцями, інша справа, що метод Вигдарова, який, на думку Мартинюка, був ще дуже недосконалий, — у виробництво не впроваджувався. З цим змушений був примиритися і Вигдаров: треба було чекати принаймні два роки, щоб переконатися, що ті сотні гектарів лісу, що їх самовільно посадив за його методом Запорожний, виживуть. Суддею мав бути тільки час.