Глиняні ноги

За його спиною виявився ще один низенький старий, який радісно блимав крізь товсті лінзи окулярів. Під пахвою він ніс кілька сувоїв.

— Даруйте, що не зустрів вас ще при брамі, але наразі ми тут дуже зайняті, — проказав він, простягаючи вільну руку. — Круасан Роже Пурсувен.

— Е... Ви — маленький червоний сніданковий рулет? — розгублено уточнив Ваймз.

— Ні-ні. Ні. Це означає «Червоний Молодик»[10]. Це, розумієте, мій титул. Дуже давній титул. Я — геральдист. А ви будете ваша милість Семюел Ваймз, так?

— Так.

Червоний Молодик зазирнув у один із сувоїв.

— Чудово, чудово. Як ви ставитеся до куниць? — поцікавився він.

— Куниць?

— Розумієте, ми тут маємо кількох куниць. Я знаю, це не геральдичні тварини у строгому сенсі, але схоже на те, що ми утримуємо їх, бо вважаємо саме так; і, чесно кажучи, я відчуваю, що мені доведеться їх відпустити — якщо ми не зуміємо переконати кого-небудь їх прийняти — а це засмутило б Пардосью Шате Пурсувена[11]. А коли він засмучується, то завжди замикається в повітці...

— Пардосью... ви про того старого? — спитав Ваймз. — Тобто... чому він... я думав, ви... я хочу сказати, герб — це ж тільки зображення. Необов’язково малювати його з натури!

Червоний Молодик мав шокований вигляд.

— Ну, мені здається, якщо хочеш перетворити всю справу на цілковите посміховисько, — тоді можна й вигадувати. Тоді можна, — промовив він. — Хай там як... Отже, не куниці?

— Особисто я усім цим взагалі не переймався б, — сказав Ваймз. — І точно вже не з приводу куниць. Моя дружина каже, що дракони...

— На щастя, такої можливості не виникне, — сказав голос із тіні.

Це був не той позитивний тип голосу, що його можна почути при хоч трохи яскравому світлі. Він був запилено-сухим. Він звучав так, ніби виходив із вуст, які ніколи не знали насолоди сплюнути. Він звучав ніби мертвий.

Таким він і був.

Злодії з пекарні обмірковували свої перспективи.

— У мене рука на арбалеті, — повідомив найпідприємливіший з трійці.

Найпрагматичніший відповів:

— Справді? Ну а в мене серце в п’ятах.

— О-о-о, — простогнав третій. — А в мене серце — хворе, я...

— Та добре, але що я хочу сказати... він навіть не носить меча. Якщо я візьму на себе вовка, ви двоє могли б розібратися з ним без проблем, еге ж?

Єдиний розсудливий поглянув на капітана Моркву. Обладунок того сяяв. Як і м’язи оголених рук. Блищали навіть капітанові коліна.

— Здається, ми зайшли в тупик, чи то глухий кут, — констатував Морква.

— Що як ми викинемо гроші на дорогу? — поцікавився розсудливий.

— Це, безумовно, допоможе справі.

— І ви нас відпустите?

— Ні. Але це однозначно вам зарахується, і я обов’язково виступатиму за пом’якшення вироку.

Хоробрий з арбалетом облизав губи й перевів погляд з Моркви на вовка.

— Якщо ви напустите його на нас, попереджаю, когось уб’ють! — попередив він.

— Так, це може статися, — сумно погодився Морква. — Якщо це взагалі можливо, я хотів би такого уникнути.

Він підняв руки. У кожній було по якомусь пласкому округлому предмету дюймів зо шість у діаметрі.

— Це, — сказав він, — ґномський хліб. Один із найкращих сортів від пана Бронескибки. Звичайно, це не класичні бойові хліби, проте, гадаю, цілком придатні для нарізки...

Рука Моркви розмазалася в повітрі. Пронісся невеличкий шквал із тирси, і кругла хлібина припинила обертатися в польоті лише коли до половини врізалася в товсту деревину воза, за пів дюйма від чоловіка, слабого на серце — і, як виявилося, зі слабким сечовим міхуром.

Інший, з арбалетом, відірвав погляд від хлібини тільки тоді, коли відчув на своєму зап’ясті м’який вологий тиск.

Жодна тварина в жодному разі не може рухатись так швидко, проте ця конкретна тварина була вже тут, і вовк примудрявся мати такий вираз морди, що впевнено демонстрував: якщо він забажає, тиск може більш-менш негайно зрости.

— Відкличте його! — заволав чоловік, віджбурнувши вільною рукою арбалет. — Накажіть йому мене відпустити!

— О, я ніколи їй нічого не наказую, — сказав Морква. — Вона вирішує сама.

Почувся гуркіт підкованих залізом черевиків, і з воріт пекарні вилетіли пів дюжини Гномів із сокирами; коли вони загальмували біля Моркви, з бруківки полетіли іскри.

— Взяти їх! — заволав пан Бронескибка.

Морква зронив руку на шолом Гнома і розвернув його до себе.

— Це я, пане Бронескибка, — сказав він. — Гадаю, це ті самі люди?

— Саме так, капітане Моркво! — відповів ґном-пекар. — Анумо, хлопці! Повісьмо їх перед bura’zak-ka![12]

— О-о-о, — плаксиво затягнув слабий на серце.

— Ну, ну, пане Бронескибко, — терпляче промовив Морква. — У нас в Анк-Морпорку такий вид покарання не застосовується[13].

— Вони відгамселили Бйорна Вузькоштанного до втрати свідомості! І запхали Олафа Міцнорука в bad’dhakz[14]! Та ми переріжемо їхні...

— Пане Бронескибко!

Ґном-пекар завагався, а тоді, на неймовірний подив та полегшення злодіїв, зробив крок назад.

— Добре... добре, капітане Моркво. Раз ви так кажете.

— Я маю інші справи, але був би вдячний, якби ви самі передали їх до Гільдії злодіїв, — сказав Морква.

Тямущий злодій зблід.