Глиняні ноги

За сусіднім столом стомлений ґном сперечався з вампіром.

— Слухайте, — говорив ґном, — це не вбивство. Ви ж уже мертвий, правда?

— Він повстромляв їх прямо в мене!

— Ну, мене відряджали опитати управителя, і він заявив, що це була випадковість. Сказав, що геть нічого не має проти вампірів. Він стверджує, що просто ніс три коробки олівців середньої гостроти з гумками-стирачками і випустив їх з рук, наступивши на ваш плащ.

— Не розумію, чому я не можу працювати, де хочу!

— Так, але... на олівцевій фабриці?

Щебінь згори вниз поглянув на Малодупка і вищирився.

— Ласкаво просимо в житє у виликому місті, Малодупку, — сказав він. — То є цікаве ім’я.

— Справді?

— Більшість ґномів си мают імена штибу «Скелеваг» чи «Міцнорук».

— Невже?

Щебінь не належав до чуйних індивідів, але надрив у голосі Малодупка протяв навіть його.

— А зрештов, хороше ім’я, — промовив він.

— Що таке «слеб»? — спитав Смішинка.

— То є суміш нашатирю з радієм. Спричиняє файний дзвін у голові, але плавить тролеві мізки. То є вилика проблема в горах, а якісь виродки намагають си робити то тута в місті, і ми намагаємося знайти, як то сюди потрапило. Пан Ваймз поклав на мене, — Щебінь зосередився, — кам-па-нію з роз-яс-нення гро-мадсь-кост-ті про те, що буде з виродками, які продають це малим...

Він махнув у бік великого й досить неоковирно виконаного плаката. Там писалося:

«Слеб: проста скажи „АрргхарргхбуудьласкаанінініУФ“».

Троль штовхнув двері.

— Це — стара комірчина, яку ми більше не використовуємо, то можеш варити тутка свої варива, тілько перш мусиш тутка прибратися, бо тхне воно, як в туалеті, но це єдине місце, яке у нас поки що є.

Він відчинив ще одні двері.

— А це роздягальня, — сказав він. — У тебе буде власне вішало і всьо таке, а ще там є отсі ширми, щоби за ними перевдягатися, ми ж бо знаємо, шо скромніших за ґномів нікого нема. У нас тут добре — якшо не слабак. Пан Ваймз молодця, але трохи дивний у деяких штуках: весь час балакає про то, шо це місто схоже на плавильний котел, де наверх спливає всіляка гидота, і всяке таке. За хвилину видам тобі шолом і жетон, але спочатку... — він відчинив чималеньку шафу на протилежному кінці кімнати, з написом «ЩЕБІНЬ» на дверцятах, — маю сховати цей молот.

З дверей «Ґномської пекарні Бронескибки» («Хліб, який, вас загризе!») вискочили дві постаті, скочили на віз і закричали візникові негайно рушати.

Він повернувся до них блідим обличчям і вказав на дорогу попереду.

Там був вовк.

Це не був пересічний вовк. У нього була світла шерсть, яка за вухами мала достатню довжину, щоби скидатися на гриву. А ще нормальні вовки не сидять собі спокійно посеред вулиць.

Конкретно цей вовк при цьому ще й гарчав. Довгим низьким гарчанням. Це було як звуковий еквівалент запаленого бікфордового шнура.

Кінь остовпів, надто наляканий, щоб лишатися на місці, але куди більше наляканий, щоб кудись рухатися.

Один із пасажирів воза обережно потягнувся до арбалета. Гарчання дещо посилилося. Він ще обережніше прибрав руку назад.

Гарчання знову ослабло.

— Що це?

— Вовк!

— У місті? І що він тут їсть?

— Ох, ну ти думаєш, що говориш?

— Доброго ранку, панове! — промовив капітан Морква, який до цього моменту мовчки спирався на стіну. — Схоже, знову піднімається туман. Ваші ліцензії Гільдії злодіїв, будь ласка.

Вони обернулися. Морква обдарував їх щасливою усмішкою й підбадьорливо кивнув.

Один з чоловіків із театральним виразом неуважності поплескав по своїх кишенях.

— Ох. Ну. Е... Вранці трохи поспішали, як виходили з дому, і, певно, забули...

— Пункт другий Статті першої статуту Гільдії злодіїв каже, що члени Гільдії повинні мати при собі посвідчення в усіх ситуаціях, пов’язаних із професійною діяльністю, — повідомив Морква.

— Він навіть меча не витягає! — просичав найдурніший з кримінального тріо.

— Йому й не треба — ми на прицілі у вовка.

У напівмороці хтось щось писав; крім шкрябання пера, не чулося більше ні звуку.

Поки з рипінням не відчинилися двері.

Той, хто писав, обернувся зі швидкістю птаха.

— Ви? Я ж говорив сюди ніколи більше не приходити!

— Та знаю, знаю, але та клята потвора! Конвеєр заглух, він вибрався і вбив жерця!

— Хтось це бачив?

— У такому тумані? Сумніваюся. Але...

— Тоді це, ах-ха, не привід хвилюватися.

— Ні? Але ж вони не повинні вбивати людей. Ну... — виправився гість, — принаймні не розбивати їм голови.

— Якщо їм наказати, вони це робитимуть.

— Я ж ніколи такого йому не наказував! І взагалі, що як він накинеться на мене?

— На власного господаря? Чоловіче, він не може піти наперекір словам у своїй голові.

Відвідувач сів, хитаючи головою.

— Так, але яких саме слів? Не знаю, не знаю, це вже занадто — те, що клята потвора постійно поруч...

— І заробляє для вас грубі гроші...

— Добре, добре, але є ж і та друга справа, з отрутою; я ніколи...

— Заткніть пельку! Побачимося сьогодні ввечері. Можете передати іншим, що я таки маю кандидата, нехай не сумніваються. І якщо ви ще раз насмілитеся сюди прийти...