Глиняні ноги

Анк-Морпоркський Королівський коледж геральдистів виявився зеленою брамою в стіні на вулиці Моллімоґ[8]. Ваймз смикнув за шворку дверного дзвінка. По той бік стіни щось змінилося, й усе навколо негайно затопила какофонія улюлюкання, гарчання, трубіння та свисту.

Чийсь голос кричав:

— На землю, хлопчику! Лежати! Я сказав — лежати! Ні! Не дибки! Тоді ти як хороший хлопчик отримаєш шматочок цукру. Вільяме! Негайно припини! Пусти його! Мілдред, відчепися від Ґрехема!

Ґвалт тварин дещо пригас, і почулося наближення кроків. У брамі привідчинилася хвіртка.

Перед очима Ваймза постав дюймової ширини сегмент дуже низенького чоловічка.

— Так? Ви — м’ясник?

— Командор Ваймз, — сказав Ваймз. — У мене зустріч. Тваринний ґвалт подужчав знову.

— Га?

— Командор Ваймз! — прокричав Ваймз.

— О. Дозвольте запросити вас увійти.

Брама відчинилася. Ваймз ступив усередину.

Запала тиша. Кількадесят пар очей вивчали Ваймза з гострою підозрою. Деякі з цих очей були маленькими й налитими червоним. Кілька були великими й визирали з-над поверхні брудного ставка, який займав чималий шмат подвір’я. Деякі ж дивилися з сідал.

У дворі було повно тварин, але навіть це видовище долав запах двору, повного тварин. Більшість із них цілком очевидно були старими, що ситуацію із запахом аж ніяк не покращувало. На Ваймза позіхнув беззубий лев. Лев, який вільно бігав би чи принаймні вільно лежав би неподалік, уже справляв би враження, але куди більше враження справляв лев, якого використовував за подушку старенький грифон, що спав, задерши вгору всі чотири лапи.

Там були їжаки, посивілий леопард, облізлі пелікани. У ставку захвилювалася зелена вода, і на поверхню виринули й почали позіхати двійко бегемотів.

Ніхто не сидів у клітці, й ніхто не намагався з’їсти когось іншого.

— О, попервах усі так реагують, — сказав старий. Він мав дерев’яну ногу. — Ми тут досить щаслива маленька сім’я.

Ваймз повернувся і виявив, що бачить дуже маленьку сову.

— О боги, — вимовив він. — Це ж морпорк, чи не так?

Обличчя старого розпливлося у щасливій усмішці.

— Ах, я бачу, ви таки знаєте свою родову геральдику, — прохихотів він. — Пращури Дафни прибули аж із якихось островів по той бік Осердя, авжеж, саме так.

Ваймз видобув свій жетон Міської варти і втупився в рельєфний герб на ньому.

Старий зазирнув через його плече.

— Це, звісно, не вона, — промовив він, вказуючи на сову, яка сиділа на Анку. — Це її прапрабабця Олів. Морпорк на знаку анк[9], розумієте? Це зветься каламбур, або ж словесна гра. Смішно? Я сам ледь не сміявся. Це майже так само кумедно, як те, що ви бачите тут. Правду кажучи, треба б знайти їй пару. Та й самицю гіпопотама знайти б. Тобто його високість каже, що в нас і без того є гіпопотамська пара, і воно-то правильно, я тільки кажу, що для Родріка та Кіта це неприродно, я не беруся судити в цілому, просто це неправильно, ось я про що. Ще раз, як вас звати?

— Ваймз. Його милість Семюел Ваймз. Моя дружина домовлялася про зустріч.

Старий знову захихотів.

— Ах, зазвичай воно так.

Пересуваючись, попри дерев’яну ногу, досить швидко, старий провів його повз паруючі купи багатовидового перегною до будівлі на протилежному боці подвір’я.

— Думаю, з цього принаймні було б непогане добриво, — зауважив Ваймз, намагаючись підтримати розмову.

— Я пробував вирощувати на ньому ревінь, — сказав старий, поштовхом відчиняючи двері. — Але він виріс двадцять футів заввишки, ваша милосте, а тоді спалахнув сам собою. Вгадайте, де на той час був наш дракон, ваша милосте, який був саме прихворів... Ох, яка ганьба. Не переймайтеся, воно легко відчиститься, як висохне. Будьте ласкаві сюди, ваша милосте.

Приміщення було настільки ж темним і тихим, наскільки подвір’я було повне світла та галасу. Тут стояв сухий, могильний запах старих книг та церковних веж. Коли Ваймзові очі звикли до темряви, він розібрав звисаючі над головою прапори та корогви. Тут було кілька вікон, але павутиння та дохлі мухи давали змогу потрапити всередину лише сірому напівсвітлу.

Старий зачинив за собою двері й залишив Ваймза самого. Ваймз спостерігав у вікно, як він шкандибає, щоб повернутися до справи, яку виконував перед його появою.

Цією справою було формування живого герба.

На подвір’ї стояв великий щит. До нього були прицвяховані капустини — справжні капустини. Старий промовив щось, чого Ваймз не розібрав. Маленька сова пурхнула зі свого сідала і сіла на великий знак анк, приклеєний до верхівки щита. Двоє бегемотів притупали зі свого ставка і зайняли позиції по обидва боки.

Старий поставив мольберт, приладнав на нього полотно, взяв палітру та пензля і гукнув: «Ап!».

Бегемоти, з помітними зусиллями артритиків, піднялися на задні ноги. Сова розпростерла крила.

— О боги, — пробелькотів Ваймз. — Завжди думав, що вони все це просто вигадують!

— Вигадують, пане? Вигадують? — сказав хтось у нього за спиною. — Якби ми почали вигадувати, ми дуже скоро потрапили б у біду, ох лишенько, так.

Ваймз обернувся.