Глиняні ноги

Нагорі Ваймз обережно відчинив двері свого кабінету. Гільдія найманців завжди грала за правилами. З цього погляду щодо тих вилупків можна було не сумніватися. Випадково вбити когось стороннього вважалося жахливим несмаком. Не враховуючи всього іншого, за таке позбавляли платні. Тож про якісь пастки в його кабінеті не могло бути й мови, адже щодня туди заходило й виходило звідти аж надто багато народу. Та навіть попри це, обережність зайвою не була. Ваймз умів наживати заможних ворогів, які могли дозволити собі найняти вбивцю. Цим убивцям мало пощастити тільки раз — Ваймзові ж везіння потрібне було на постійній основі.

Він ковзнув до кімнати й визирнув у вікно. Він любив працювати з відчиненим вікном, навіть коли надворі було холодно. Йому подобалося чути шум міста. Але будь-хто, хто спробував би піднятися або спуститися до цього вікна, мусив би подолати всі ті незакріплені черепиці, ненадійні скоби та підступні ринви, що їх зуміла породити Ваймзова винахідливість.

А ще він поставив унизу декоративний парканчик із загострених металевих рейок. Це було симпатично, але насамперед — гостро.

Тож поки що в рахунку вів Ваймз.

Почувся боязкий стукіт у двері.

Стукіт викликали суглоби пальців ґнома-претендента. Ваймз впустив його, зачинив двері й сів за свій стіл.

— Отже, — заговорив він. — Ви алхімік. У вас руки поїдено кислотою і немає брів.

— Так точно, ваша милосте.

— Нечасто в цій сфері зустрічаєш Гнома. На загальну думку, ваш народ зазвичай гарує в дядечковій ливарні абощо.

«Ваш народ», — зауважив по думки Гном.

— Ніяк не можу опанувати металургію.

— Ґном, який не може опанувати металургію? Це щось унікальне.

— Таки рідкість, ваша милосте. Але на алхімії я знаюся досить непогано.

— Член гільдії?

— Вже ні, ваше милосте.

— Навіть так? І як же ви покинули гільдію?

— Через дах, ваша милосте. Але я не сумніваюся, що розумію, де саме припустився помилки.

Ваймз відкинувся на стільці.

— В алхіміків постійно що-небудь вибухає. Ніколи не чув, щоб за це виганяли з гільдії.

— Це тому що раніше ні в кого не вибухала Рада гільдії, ваша милосте.

— Що, вся?

— Більша частина, ваша милосте. Принаймні всі найменш стійкі її частини.

Ваймз усвідомив, що машинально відчиняє нижню шухляду столу. Він зачинив її й натомість погортав папери на столі.

— Як вас звати, друже?

Ґном ковтнув слину. Це явно була та мить, якої він чекав із жахом.

— Малодупко, ваша милосте.

Ваймз навіть погляду не підняв.

— А, так. Тут же написано. Звідси випливає, що ви — з гірських районів Убервальду, так?

— Звідки... так точно, ваша милосте, — з деяким подивом відповів Малодупко. Зазвичай люди у ґномських кланах не орієнтувалися.

— Констебль Анґва теж звідти, — сказав Ваймз. — Так... тут сказано, що звуть вас... не можу розібрати Фредів почерк... е...

Робити було нічого.

— Смішинка, ваша милосте, — сказав Смішинка Малодупко.

— Смішинка, е? Приємно стикнутися з пошаною до традиційних імен. Смішинка Малодупко. Чудово.

Малодупко пильно спостерігав. На обличчі Ваймза не здригнувся жоден м’яз.

— Так точно. Смішинка Малодупко, — повторив ґном. Вираз обличчя Ваймза не змінився ні на йоту. — А мого батька звали Живчик, Живчик Малодупко, — додав він так, як от торкаються хворого зуба, аби відчути, чи сильно болітиме.

— Справді?

— А... а його батька звали Носатик Малодупко.

На Ваймзовому обличчі не виникло ані натяку, ані крихти натяку на усмішку. Він просто відсунув папери вбік.

— Гаразд, Малодупку: ми тут просто робимо свою роботу й отримуємо зарплатню.

— Так точно.

— Ми, Малодупку, не влаштовуємо вибухів.

— Так точно. Я не підриваю все підряд. Дещо тільки плавиться.

Ваймз побарабанив пальцями по столу.

— Що можете сказати про трупи?

— Та їх тільки трохи оглушило, ваша милосте.

Ваймз зітхнув.

— Послухайте. Я знаю, як бути копом. Це означає просто ходити та розмовляти. Але існує багато речей, яких я не знаю. Приходиш на місце злочину, а на підлозі — якийсь сірий порошок. Що це? Я не знаю. Але ви, хлопці, знаєте, як намішати його з чим-небудь у реторті й з’ясувати, що це. Або, наприклад на мертвому тілі немає ніяких ушкоджень. Чи не було тут отруєння? Схоже, нам потрібен той, хто знатиме, як тоді змінився б колір печінки. Мені потрібен хтось, хто може поглянути в попільничку й сказати, який сорт сигар я курю.

— Тонкі «Панателла»[6] від Зілляштана, — машинально відповів ґном.

— О боги!

— Ви лишили пачку на столі, ваша милосте.

Ваймз поглянув.

— Гаразд, — сказав він. — Отже, іноді відповідь знайти легко. Але іноді — ні. Іноді ми навіть не знаємо, чи правильне питання поставили.

Він підвівся.