Глиняні ноги

— Бо, капрале, так влаштовано одну з основоположних рушійних сил всесвіту.

— Тобто? Ті, хто купує щасливі передбачення, стають щасливими? — не зрозумів Ноббі.

— Ні. Суть у тому, що ті, хто продає передбачення, хочуть продавати їх і надалі. Констеблю Дорфл, ходімо прогуляємось.

— У вас багато паперів залежалося, ваша милосте, — нагадав сержант Колон.

— Перекажіть капітанові Моркві, що я звелів йому їх переглянути, — уже з дверей відгукнувся Ваймз.

— Він ще не повертався, ваша милосте.

— Тоді папери почекають.

— Гаразд, ваша милосте.

Колон підійшов до свого столу і всівся на стільця. Все-таки, подумалось йому, тут непогано служити. Жодної загрози опинитися сам на сам із Природою. Цього ранку він розмовляв із пані Колон (що траплялося досить нечасто) і чітко дав їй зрозуміти, що більше не в захваті від ідеї пожити по-ближче до землі, бо вже побував так близько до неї, як тільки можна, — і виявилося, що це проста грязюка. Тепер він схилявся до думки, що мінімальна відстань між ним і Природою повинна дорівнювати товщині добрячого шару бруківки. Без цього Природа була надто слизькою та липкою.

— Мені пора в патруль, — сказав Ноббі. — Капітан Морква наказав мені подбати про про-хві-лак-ти-ку злочинності на вулиці Персикового пирога.

— І шо ти повинен для цього робити? — поцікавився Колон.

— Він сказав — триматися звідти подалі.

— Слу’, Ноббі, а шо це за тема, шо ти більше не шляхтич? — обережно спитав Колон.

— Здається, зі шляхтичів мене звільнили, — відповів Ноббі. — Чесно, так якось легше. Та ноббі-лі-тет-ська їжа — на один зуб, а п’ють вони взагалі казна-шо.

— Шо ж, ти легко відбувся, — сказав Колон. — Я маю на увазі, тепер тобі не треба віддавати одежу садівникам і всяке таке.

— Ага. Не треба було мені взагалі нікому казати про того клятого персня, чесне слово.

— Еге ж, мав би менше проблем, однозначно, — погодився Колон.

Ноббі плюнув на свій жетон і старанно протер його рукавом. «Добре, шо я так нікому й не сказав про ті тіару, діадему і три золоті медальйони», — подумав він.

— Куди Ми Йдемо? — спитав Дорфл, коли вони з Ваймзом зійшли на Латунний міст.

— Я подумав, що можу почати акуратно вводити вас на поліцейську службу з того, що доручу вам охороняти палац, — пояснив Ваймз.

— А. Це Ж Там Зараз На Зміні Мій Новий Друг Констебль Візит, — сказав Дорфл.

— Пречудово!

— Я Маю До Вас Запитання, — промовив ґолем.

— Так?

— Я Розламав Тупчак, Але Ґолеми Його Полагодили. Чому? І Я Випустив Тварин На Волю, Але Вони Тільки Тупо Вешталися Навколо Власних Загонів, А На Волю Не Прагнули. Деякі Навіть Повернулися На Бійню. Чому?

— Ласкаво просимо до реального світу, констеблю Дорфл.

— То Бути Вільним — Це Страшно?

— Завважте, не я це сказав.

— Кажеш Людям «Кайдани Порвіте», А Вони Роблять Собі Нові?

— Так, це одне з улюблених людських занять. Міркуючи про це, Дорфл раз у раз щось нерозбірливо гуркотів.

— Так, — сказав нарешті він. — Тепер Я Розумію Чому. Бути Вільним — Це Почуватися Так, Ніби Тобі Відкрили Кришку Черепа.

— Вам видніше, констеблю.

— І Ще Ви Платитимете Мені Подвійну Платню, — сказав Дорфл.

— Справді?

— Так. Я Ніколи Не Сплю. Я Не Потребую Перепочинку. Я — Вигідна Оборудка. Мені Не Потрібно Відпрошуватися На Похорон Бабусі.

«Ох і швидко ж вони вчаться», — подумав Ваймз. Уголос він сказав:

— Але ж у вас є вихідні на святі дні, чи не так?

— Або Кожен День Є Святим, Або Жоден Не Є. Я Ще Не Вирішив.

— Е... навіщо вам гроші, Дорфле?

— Я Заощаджу Певну Суму, Куплю Ґолема Клутца, Який Працює На Виробництві Маринадів І Солінь, І Подарую Його Йому Ж Самому; Потім Ми Разом Заробимо Ще Грошей І Викупимо У Торговця Вугіллям Ґолема Бобкеса; Втрьох Ми Заробимо На Купівлю Ґолема Шмати З Ательє Одягу «Все По Сім Доларів» На Персикового Пирога; А Тоді Ми Вчотирьох...

— Дехто заради визволення товаришів скорше вдався б до сили та кривавого повстання, — промовив Ваймз. — Звичайно, я в жодному разі цього не пропоную.

— Ні. Це Було Б Крадіжкою. Нас Купують І Продають. Тож Ми Будемо Викуповуватися На Волю. Власного Працею. Ніхто Інший Цього Для Нас Не Робитиме. Ніхто, Крім Нас.

Ваймз подумки всміхнувся. Напевне, жоден інший вид живих істот на світі не став би на підтвердження своєї свободи вимагати чек. Деяких речей не зміниш.

— О, — сказав він. — Здається, з нами дехто хоче побалакати...

Мостом наближався цілий натовп людей у сірих, чорних та помаранчевих мантіях. Це були жерці. І вони були сердитими. Відтісняючи зі шляху інших перехожих, декотрі з них на мить зчеплялися німбами.

На чолі натовпу йшов Г’юґнон Ридикуль, Верховний жрець Сліпого Іо та неофіційний речник жрецької спільноти Анк-Морпорка. Помітивши Ваймза, він поспішив до нього, на ходу докірливо піднявши пальця.

— Послухайте-но, Ваймзе... — почав був він, але затнувся і втупився в Дорфла. — Оце воно і є?

— Якщо ви про ґолема, то це він, — сказав Ваймз. — Констеблю Дорфл, відсалютувати.

Дорфл шанобливо доторкнувся до свого шолома.

— Чим Можемо Допомогти? — спитав він.