Глиняні ноги

— У нього така вимова, ніби він з Убервальду, як і ми. Там неподалік від нас жив один барон, то він терпіти не міг, коли хтось виїздив із країни.

— Авжеж...

— Він і вся його родина були перевертнями. Один із них з’їв мого троюрідного брата.

У голові Анґви завирували спогади. Її завжди переслідували картини її трапез із тих часів, коли вона ще не сказала: «Ні, так жити не можна». Ґном, ґном... Та ні, вона була впевнена, що ніколи б... Рідні завжди сміялися з її перебірливості в їжі...

— Ось чому я їх терпіти не можу, — продовжувала Смішинка. — О, кажуть, що їх можна приручити, але я кажу, що хто вовком став, той вовком помре. Їм не можна довіряти. Вони ж злі від природи, чи не так? Я кажу, що вони будь-якої миті можуть озвіріти знову.

— Так. Мабуть, ти маєш рацію.

— А найгірше, що більшу частину часу вони мають вигляд справжніх людей.

Анґва моргнула, втішена, що її приховують одночасно туман та непереборна самовпевненість Смішинки.

— Ходімо. Ми майже на місці.

— Якому?

— Ми зустрінемось із деким, хто або є вбивцею, якого ми шукаємо, або знає цього вбивцю.

Смішинка застигла.

— Але ти маєш лише меча, а я й того не маю!

— Не хвилюйся, зброя нам не знадобиться.

— А, це добре.

— Вона все одно не допомогла б.

— Ох.

Ваймз відчинив двері, щоб подивитися, що за галас стоїть внизу в офісі. Проблеми були у чергового капрала — в цьому випадку це був ґном.

— Знову? Та скільки разів тебе вбивали вже на цьому тижні?

— Я виконував свою роботу! — відповідав невидимий скаржник.

— Вантажив часник? Ти ж вампір, чи не так? Ні, от прогляньмо, яку роботу ти собі знаходиш... Загострювач штахетин на виробництві парканів, тестувальник сонцезахисних окулярів на «Арґус-оптиці»... Я надумую, чи тут і справді є якась нездорова тенденція?

— Дозвольте, командоре Ваймз?

Ваймз через плече поглянув на усмішку, що променіла з обличчя, яке прагнуло чинити світові лише добро, навіть якщо світ наразі мав важливіші справи.

— А... констеблю Візит, так, — поспішно сказав Ваймз. — Боюся, на цей момент я дуже зайнятий, та й навіть не певен, що маю безсмертну душу, ха-ха, тож, можливо, ви зазирнете пізніше, коли...

— Це щодо тих слів, про які ви просили мене дізнатися, — з докором сказав Візит.

— Яких слів?

— Тих, що отець Трубчек написав своєю кров’ю. Ви ж сказали пошукати, що вони значать?

— Ох. Так. Зайдіть до кабінету.

Ваймз розслабився. Йому не загрожувала чергова болісна розмова про стан його душі та необхідність випрати й прочистити її, доки на неї не накладено довічне прокляття. Зараз мало йтися про дещо важливе.

— Це стародавня ценотінська, ваша милосте. З однієї їхньої священної книги, хоча, звичайно, говорячи «священної», я усвідомлюю той факт, що вони кардинально відхилилися в...

— Так, так, не сумніваюся, — сідаючи, урвав Ваймз. — Між іншим, там часом не сказано: «Це зробив пан Ікс, гр-р-р, гр-р-р, гр-р-р»?

— Ні, ваша милосте. Такої фрази немає в жодній з відомих священних книг.

— А, — сказав Ваймз.

— Крім того, я продивився інші документи в приміщенні, і з почерку схоже, що цю записку писала не жертва.

Ваймз просвітлішав.

— А-га! Хтось інший? Там часом не сказано чогось на кшталт: «Ось тобі, негіднику, як же довго ми прагнули добратися до тебе за те, що ти зробив стільки років тому»?

— Ні, ваша милосте. Такої фрази теж немає в жодній священній книзі, — сказав констебль Візит, але завагався й сумлінно уточнив: — За винятком «Апокрифа» до «Заповіту помсти Оффлера». Але ці слова — з ценотінської «Книги істини», — він зневажливо форкнув, — як вони її називають. Це те, що їхній фальшивий бог...

— Чи міг би я просто почути переклад, без релігієзнавчих дискусій? — спитав Ваймз.

— Як скажете, ваша милосте, — Візит набрав ображеного вигляду, проте таки розгорнув папірець і знову зневажливо форкнув. — Це — деякі з законів, які їхній бог нібито дав першим людям після того, як зробив їх із глини та випалив. Закони типу «Трудися плідно в усі дні життя твого», ваша милосте, і «Не вбий», і «Не возгордися». І тому подібне, ваша милосте.

— І все? — спитав Ваймз.

— Так точно, — відповів Візит.

— Просто релігійні норми?

— Так точно.

— Є ідеї, чому це було у нього в роті? Було схоже, ніби бідака прикурив останню сигарету.

— Ні, ваша милосте.

— Я зрозумів би, якби там було написано щось у стилі «Сокруши ворогів своїх», — сказав Ваймз. — Але ж воно лише каже: «Працюй як слід і не створюй проблем».

— Цено був досить ліберальним богом, ваша милосте. Не дуже вимогливим у заповідях.

— Звучить цілком гідно, як порівняти з іншими богами.

Візит подивився несхвально.

— Ценотіни вимерли після п’яти сотень років ведення одних із найкривавіших воєн на континенті.

— Пошкодуєш блискавиць — зіпсуєш паству, еге ж? — сказав Ваймз.

— Даруйте, ваша милосте?

— О, нічого. Красно дякую, констеблю. Я, е, подбаю, щоб про все дізнався капітан Морква, а вас, ще раз дякую, не смію відволікати від...

Ваймз відчайдушно прискорив мову, але все одно був надто повільним, щоб утримати Візита, який витягнув з-під нагрудника згорток паперів.