Глиняні ноги

— Сумніваюся, — відповіла Анґва. — Оси не дуже люблять заявляти, коли їх самих жалять. Зрештою, Щебінь думає, що Вогнець зав’язаний у транспортуванні слебу в гори, і тільки й чекає підстави добре тут понишпорити... Слухай, формально ж у мене досі вихідний, — вона відступила на крок і обвела поглядом високий паркан зі шпичаками нагорі, що оточував подвір’я. — Чи можна випалювати глину в пекарській печі? — промовила вона.

— Та ні.

— Недостатня температура?

— Ні, річ у непідходящій формі. Декотрі глеки випаляться надто сильно, а інші лишаться сирими. Чому ти питаєш?

«А чому я спитала?» — подумала Анґва. Ох, що за чортівня...

— Вип’ємо?

— Тільки не ель, — швидко сказала Смішинка. — І не там, де за випивкою потрібно співати. Або ляскати себе по колінах.

Анґва з розумінням кивнула.

— Тобто, власне, десь, де немає ґномів?

— Е... так...

— Там, куди ми йдемо, цієї проблеми не буде, — сказала Анґва.

Туман швидко згущувався. Весь ранок він ховався по провулках та льохах. Тепер був вечір, і він повертався. Він піднімався з землі, йшов від річки й опускався з неба, наче щільна колюча жовтава ковдра — чисто річка Анк, тільки у формі суспензії.

Він проникав крізь щілини і, всупереч здоровому глузду, примудрявся виживати в освітлених приміщеннях, сповнюючи повітря їдучим сяєвом і змушуючи потріскувати свічки. На вулиці він розмивав усі постаті й робив їх загрозливими...

У брудно-жовтому провулку, що відходив від брудно-жовтої вулиці, Анґва спинилася, розправила плечі й штовхнула двері.

Щойно вона увійшла, атмосфера у довгому низькому темному залі раптово змінилася. Найближча мить продзвеніла, як скляна чаша, — але потім присутні розслабилися на своїх місцях.

Судячи з вигляду відвідувачів, вони могли бути, зокрема, й людьми.

Смішинка посунулася поближче до Анґви.

— Як це місце зветься? — прошепотіла вона.

— Назви як такої воно не має, — відповіла Анґва. — Але часом ми називаємо його «Бірс».

— Зовні воно не схоже на шинок. Як ти його знайшла?

— Його не шукають. Воно... притягує.

Смішинка нервово роззирнулася.

Вона не була впевнена, де вони перебувають, і розуміла лише, що це десь у павутинні провулків району поблизу ринку худоби.

Анґва підійшла до стійки.

З мороку витнулася темніша тінь.

— Привіт, Анґво, — сказала вона глибоким, розкотистим голосом. — Фруктовий сік, авжеж?

— Так. Охолоджений.

— А як щодо ґнома?

— Його вона з’їсть сирим, — сказав хтось у мороці.

Почулися смішки. Деякі з них видалися Смішинці аж надто дивними. Важко було уявити, щоб вони злітали з нормальних губ.

— Я теж буду фруктовий сік, — тремтячим голосом проказала вона.

Анґва зиркнула на ґноминю. Вона відчула дивну втіху від того, що зауваження з темряви, схоже, цілком пройшло повз маленьку кулеподібну голову. Вона відчепила жетон і підкреслено акуратно поклала на шинквас. Він брязнув. Потому Анґва нахилилася вперед і показала іконографію людині за барною стійкою.

Якщо це була людина. Смішинка не мала в цьому упевненості. Табличка над шинквасом сповіщала: «Решта не має значення»[36].

— Ти знаєш усе, що відбувається, Ігорю, — сказала Анґва. — Вчора вбито двох старих. А нещодавно у Вогнеця вкрали купу глини. Ти що-небудь про це чув?

— А що тобі до цього?

— Вбивати старих протизаконно, — сказала Анґва. — Звичайно, багато чого протизаконно, тому ми у Варті завжди дуже заклопотані. Ми воліли б клопотатися про важливі речі. Інакше нам доводиться займатися неважливими речами. Ти мене розумієш?

Тінь поміркувала.

— Ідіть присядьте, — сказала вона. — Я принесу ваші напої.

Анґва рушила до столика в стінній ніші. Відвідувачі вже втратили до них інтерес, шум розмов відновився.

— Що це за місце? — прошепотіла Смішинка.

— Це... місце, де кожен може бути собою, — повільно вимовила Анґва. — Кожен, хто... має виявляти певну обережність в інший час. Розумієш?

— Ні...

Анґва зітхнула.

— Вампіри, зомбі, бабаї, вовкулаки, ох, божечки. Різна неж... — вона затнулася. — Альтернативно живі. Ті, хто мусять більшість часу проводити дуже обережно, щоб не лякати людей, пристосовуючись. Так воно тут влаштовано. Пристосовуйся, знайди собі роботу, нікого не турбуй — і, можливо, тобі під двері не заявиться натовп із вилами та смолоскипами. Але часом приємно сходити туди, де всім відома твоя справжня сутність.

Тепер, коли очі Смішинки звикли до нестачі освітлення, вона розрізняла на лавах найрізноманітніші постаті. Деякі були куди більші за людські. Деякі мали гострі вуха і довгі писки.

— А ота дівчина хто? — спитала вона. — На вигляд... нормальна.

— То Фіалка. Вона — зубна фея. А поруч — Причепа, бабай.

У дальньому кутку сидів хтось, загорнутий у величезний плащ і у високому крислатому гостроверхому капелюсі.

— А він?

— Старий Відун, — сказала Анґва. — І той, хто не хоче собі неприємностей, про нього не згадує.

— Е... а перевертні тут є?

— Є один-два, — сказала Анґва.

— Ненавиджу перевертнів.

— Он як?