Глиняні ноги

— Так точно. Пригадуєте, я знайомив вас із ним, коли приводив вас на виставку бісквітів-бумерангів?

Анґві здалося, що обличчям Ваймза винувато промайнула тінь якогось спогаду.

— І кому ж це заманулося вбивати старих? — поцікавився він у простір.

— Не можу знати, ваша милосте. Констебль Анґва провела розслідування без уніформи, — Морква з натяком повів бровами, — але не винюхала й натяку на слід. І з музею нічого не зникло. А ось чим вчинено злочин.

Бойова хлібина була значно більшою за звичайну. Ваймз обережно покрутив її в руках.

— Ґноми кидають це, як метальний диск, правильно?

— Так точно. На торішніх Іграх Семигір’я Хропун Щитогриз за п’ятдесят ярдів зрізав верхівки шести поставлених рядочком круто зварених яєць. І то ж була стандартна мисливська хлібина. А це, ну, артефакт. Ми більше не володіємо технологією випічки такого хліба. Ця хлібина — унікальна.

— І коштовна?

— Дуже, ваша милосте.

— Настільки, що є сенс її вкрасти?

— Її було б неможливо продати! Будь-який чесний Гном її впізнав би!

— Гм. Ви чули про того жерця, вбитого на Босяцькому мосту?

Морква був шокований.

— Це ж не старий отець Трубчек? Ні?

Ваймз ледве стримався, щоб не спитати: «То ви його знали?».

Адже Морква знав усіх. Якби він якимось чином опинився в гущавині джунглів, там залунало б: «Вітаннячко, пане Той-Хто-Мчить-Між-Дерев! Добридень, пане Той-Хто-Розмовляє-з-Лісом, яка у вас тут файна духова трубка! І на яке оригінальне місце ви прилаштували пір’їну!»

— Він мав ще якихось ворогів? — поцікавився Ваймз.

— Перепрошую, ваша милосте: що значить «ще якихось»?

— По-моєму, той факт, що мінімум один ворог у нього точно був, цілком очевидний, ви згодні?

— Він добрий ста... був добрим старим, — виправився Морква. — Майже не виходив з дому. Все сидить... сидів над своїми книгами. Дуже релігійний. Я маю на увазі різноманітні релігії, не одну. Він їх вивчав. Трохи дивакуватий, але геть нешкідливий. Чого б хтось надумався його вбивати? Чи пана Гопкінсона? Двійко старих, що нікому не заподіяли зла?

Ваймз повернув бойову хлібину капітанові.

— Маємо це з’ясувати. Констеблю Анґво, огляньте місце злочину. Візьміть на допомогу... так, капрала Малодупка, — наказав він. — Капрал уже працює в цьому напрямку. Малодупку, Анґва теж з Убервальду. Може, у вас виявляться спільні друзі абощо.

Морква життєрадісно кивнув. Обличчя Анґви здерев’яніло.

— О, ґ’драк д’ґар дВарта, М’л’д’п’ко! — промовив Морква. — Г’х Анґва констебль... Анґва д’гар, б’гк барґр’а М’л’д’п’ко кад’к...[35]

Анґва зосередилася.

— Ґрр’дакк д’баз-г’драк... — невпевнено промовила вона.

Морква розсміявся.

— Ти щойно сказала: «Чарівний шахтарський інструментик жіночої статі»!

Смішинка витріщився на Анґву, яка поглянула у відповідь без жодного виразу й пробурмотіла:

— Ну, ґномську важко вчити, якщо ти все життя не жуєш гравій...

Смішинка продовжував витріщатися.

— Е... дякую, — нарешті видушив він. — Е... я краще піду та причепурюся.

— Як щодо Правителя Ветінарі? — спитав Морква.

— Його я доручив найкращому зі своїх людей, — відповів Ваймз. — То чесна, надійна людина, яка всі входи та виходи в цій будівлі знає як свої п’ять пальців. Інакше кажучи, я все контролюю.

Вираз надії на обличчі Моркви змінився на ображений подив.

— А ви не хочете доручити це мені? — промовив він. — Я міг би...

— Ні. Даруйте вже мені старечі забаганки. А самі поверніться до Управління та дайте лад справам.

— Яким справам?

— Усім! Беріться за все, як вогонь до сухостою. Перекладайте з місця на місце папери. І треба нарешті скласти той оновлений графік чергувань. Гримайте на всіх! Перечитайте рапорти!

— Слухаюся, командоре Ваймз, — відсалютував Морква.

— Чудово. Тоді вперед.

«І якщо з Ветінарі щось станеться, — додав про себе Ваймз, коли пригнічений Морква покинув приміщення, — ніхто не зможе сказати, що ти був поруч».

У брамі Королівського коледжу геральдистів, під приглушений супровід ревіння та гарчання, відчинилося заґратоване віконце.

— Так? — долинуло звідти. — Чого зволитв?

— Я — капрал Ноббс, — сказав Ноббі.

До ґраток прикипіло чиєсь око. Воно увібрало в себе весь страхітливий вигляд витвору богів, що був капралом Ноббсом.

— Ви — бабуїн? Ми саме замовили одного для...

— Ні. Я прийшов по гербівському ділу, — відповів Ноббс.

— Ви? — перепитав голос.

З голосу було гранично ясно, що його власник знав про існування різних ступенів концентрації шляхетності в крові — від вищого за королівський і аж до простолюдного, — але що у випадку капрала Ноббса необхідно було винайти якийсь новий ступінь, наприклад, найнайпростолюдніший.

— Мені звеліли, — нещасним голосом повідомив Ноббс. — Це через того таткового персня...

— Зайдіть-но через задні двері, — звелів голос.

Смішинка у своїй комірчині саме наводив лад серед напівсаморобного інструментарію, коли його змусив обернутися якийсь звук. На одвірок спиралася Анґва.

— Чого вам? — різко кинув він.

— Нічого. Просто хотіла сказати: не хвилюйся, я нікому нічого не скажу, якщо не бажаєш.

— Уявлення не маю, про що ви!

— По-моєму, ти брешеш.

Смішинка упустив пробірку і осів на стільця.