Глиняні ноги

— Як ви здогадалися? — спитав він. — Навіть іншим ґномам невтямки! Я ж так обережно поводжуся!

— Чого б не припустити... що я маю особливі здібності? — запропонувала Анґва.

Смішинка розгублено взяв мензурку і почав її протирати.

— Не розумію, що тебе так непокоїть, — продовжила Анґва. — Мені завжди здавалося, що Гноми все одно ледь помічають різницю між чоловічою та жіночою статтю. Я знаю, що половина Гномів, яких ми забираємо за статтею 23, — жінки, і от із ними й найважче мати справу...

— Що таке стаття 23?

— «Гасати і кричати на навколишніх у нетверезому стані, намагаючись відрубати їм ноги», — пояснила Анґва. — Статті легше називати за номерами, ніж кожного разу цитувати. Послухай, у цьому місті повно жінок, які воліли б жити як ґномині. Бо ж який у них інакше вибір у житті? Офіціантка, швачка або чиясь дружина. Тоді як ви можете робити все те саме, що й чоловіки...

— За умови, що ми тільки те саме й робимо, — зауважила Смішинка.

Анґва затнулася.

— А, — промовила вона. — Розумію. Гм. Так. Цю пісню я знаю.

— Я терпіти не можу сокир! — скрикнула Смішинка. — Я боюся бійок! Я вважаю співи про золото тупістю! Я ненавиджу пиво! Я навіть не вмію пити на ґномський лад! Коли я намагаюся вижлуктити кухля, я обливаю того, хто стоїть у мене за спиною!

— Розумію, тут потрібно вміти, — погодилася Анґва.

— А тут я бачила, як одна дівчина йшла вулицею, і чоловіки присвистували їй услід! І ви можете носити сукні! Кольорові!

— Бідака, — Анґва стримувала усмішку. — І давно ґномині мають такі проблеми? Я думала, їх усе задовольняє, як є...

— Ага, легко бути задоволеною, коли не знаєш нічого іншого, — гірко сказала Смішинка. — Кольчужні штани цілком гарні, якщо ніколи не чула про більйо!

— Бі... а, так, — сказала Анґва. — Білизна. Так.

Вона намагалася викликати в собі співчуття і таки відчувала його, але все одно мусила стримуватися, щоб не сказати: тобі хоч не треба підбирати таку білизну, яка не рветься від кігтів на лапах.

— Я думала, приїду сюди й знайду іншу роботу, — простогнала Смішинка. — Я добре вправляюся з голкою і от пішла до Гільдії швачок, а там...

Вона замовкла і почервоніла так, що це було помітно навіть крізь бороду.

— Авжеж, — погодилася Анґва. — Цієї помилки багато хто припускається, — вона випросталася і відкинула з чола волосся. — Хай там як, на командора Ваймза ти справила враження. Гадаю, тобі тут сподобається. У Варті всі з якими-небудь проблемами. Нормальні до поліції не йдуть. У тебе тут усе складеться.

— Командор Ваймз трохи... — почала Смішинка.

— У доброму настрої він цілком позитивний. Йому потрібна випивка, але він не сміє. Знаєш же: одна чарка — забагато, дві — замало... Тому він такий різкуватий. У поганому настрої він наступить тобі на ногу, а тоді кричатиме, чому ти не стоїш по стійці «струнко».

— Ти ж нормальна, — сором’язливо сказала Смішинка. — Ти мені подобаєшся.

Анґва погладила її по голові.

— Це ти зараз так кажеш, — сказала вона. — А побудеш тут подовше, то зрозумієш, якою сучкою я часом можу бути... А це що?

— Що саме?

— Той... малюнок. З очима...

— Або з двома червоними цятками, — уточнила Смішинка.

— Справді?

— Гадаю, це — останнє, що побачив отець Трубчек, — пояснила ґноминя.

Анґва втупилася в чорний прямокутник. Принюхалася.

— Знову!

Смішинка аж подалася назад.

— Та що?

— Звідки це пахне?! — зажадала Анґва.

— Не від мене! — поспішно вигукнула Смішинка.

Анґва швидко схопила з лави одне з блюдечок і обнюхала його.

— Ось воно! Я відчувала цей запах у музеї! Що це?

— Звичайна глина. Вона була на підлозі в кімнаті, де вбили старого жерця, — пояснила Смішинка. — Мабуть, хтось приніс на взутті.

Анґва розтерла трохи глини в пальцях.

— Гадаю, це проста гончарна глина, — сказала Смішинка. — Ми з такою працювали в Гільдії. Глечики ліпили, — уточнила вона на випадок, якщо Анґві щось невтямки. — Розумієш? Для тиглів і такого іншого. Цю, здається, намагалися випалити, але за неправильної температури. Бачиш, як кришиться?

— Гончарська, — повторила Анґва. — Знаю я одного гончаря...

Вона знову поглянула на іконограф ґномині.

«Будь ласка, ні, — подумала вона. — Це ж не хтось із них?»

Парадні двері Коледжу геральдистів — обидві стулки — було відчинено навстіж. Звідти непевно вибрів капрал Ноббс, навколо якого із захватом увивалося двоє геральдистів.

— Ваша світлість дізналися все, що хотіли?

— Ф-ф-ф, — відповів Ноббі.

— Якщо ми можемо ще чимось допомогти...

— Н-н-нф-ф-ф.

— Хоч чимось?

— Н-н-нф-ф-ф.

— Вибачте за черевики, ваша світлосте, але дракон хворіє. Коли вони висохнуть, легко почистяться.

Ноббі пошкандибав провулком геть.

— Він навіть ходить шляхетно, еге ж?

— Ну... ноббізму йому не позичати.

— Яка ганьба, що чоловік такого походження — простий капрал.

Троль Вогнець задкував, доки не вперся спиною у свій гончарний круг.

— Я нічого такого не робив, — заявив він.

— Чого саме? — спитала Анґва.

Вогнець завагався.