Глиняні ноги

Найдивніша відвідувачка сиділа сама, за маленьким круглим столиком. З вигляду це була дуже старенька пані, в шалі й солом’яному капелюсі з квіточками. Вона дивилася просто перед собою з виразом добродушної неуважності, й саме тому за цих обставин викликала більше страху, ніж будь-яка з фігур у мороці.

— Хто вона? — прошепотіла Смішинка.

— Вона? О, це пані Гаммаж.

— І хто вона така?

— Хто така? Ну, вона регулярно заходить сюди на чарочку й поспілкуватись. Часом ми... вони співають пісень. Старих пісень, які вона пам’ятає. Вона практично сліпа. Якщо ти цікавишся, чи вона з не-померлих... ні. Не вампір, не перевертень, не зомбі чи бабай. Просто літня пані.

Гігантська неоковирна кошлата істота спинилася біля столика пані Гаммаж та поставила перед нею склянку.

— Портвейн з лимоном. Прошу, пані Гаммаж, — прогуркотіла істота.

— Твоє здоров’я, Чарлі! — проквоктала старенька. — Як твій сантехнічний бізнес?

— Нормально, сонечко, — відповів лісовик і зник у мороці.

— Він сантехнік? — здивувалася Смішинка.

— Звісно, ні. Я й не знаю, хто такий був цей Чарлі. Імовірно, він давно вже помер. Але вона думає, що лісовик — це він, і хто візьметься доводити їй інше?

— Ти хочеш сказати, вона не знає, що це місце...

— Слухай, вона сюди ходить ще з тих давніх часів, коли цей заклад називався «Корона і сокира», — перебила Анґва. — Ніхто не хоче ламати традицію. Всі люблять пані Гаммаж. Вони... за нею приглядають. Допомагають у дрібницях.

— Як?

— Ну, я чула, що минулого місяця хтось вломився в її хатинку і вкрав якісь речі...

— Це не звучить як допомога.

— ...і все повернули наступного дня, а в Затінках знайшли пару злодюжок без єдиної краплі крові в жилах, — Анґва всміхнулася, і в її голосі залунали знущальні нотки. — Знаєш, про неупокоєних говорять багато поганого, а от про їхню чудову роботу на благо суспільства зазвичай не почути.

Підійшов бармен Ігор. Він був більш-менш людиноподібним, якщо не брати до уваги шерсті на тильній стороні долонь і єдиної нероздвоєної брови поперек лоба. Він кинув на стіл пару картонних підставок і поставив напої.

— Можливо, ти вже хочеш, аби це був ґномський бар, — сказала Анґва.

Вона обережно підняла підставку і зазирнула на її нижній бік.

Смішинка знову роззирнулася. Якби це був ґномський бар, підлога вже була б липкою від пива, повітря тремтіло б від жлуктіння, і всі співали б. Вони могли б співати найновіший ґномський хіт «Золото, золото, золото», або один зі старих шлягерів — «Золото, золото, золото», або шедевр усіх часів — «Золото, золото, золото». За кілька хвилин було би пожбурено першу сокиру.

— Ні, — сказала Смішинка. — Настільки погано я тут не почуваюся.

— Випий, — сказала Анґва. — Маємо ще піти й поглянути на... дещо.

Раптом її зап’ястя схопила величезна кошлата рука. Вона підняла погляд до моторошного обличчя, що наче складалося лише з очей, пащеки й шерсті.

— Привіт, Шлітцене, — спокійно сказала вона.

— Ха, я чув про одного барона, який серйозно тобою невдоволений, — сказав Шлітцен; алкогольні випари просто-таки кристалізувались у його подиху.

— Це моя справа, Шлітцене, — сказала Анґва. — Чому б тобі не повернутися до своєї комірчини, як і годиться пристойному бабаєві?

— Ха, він каже, ти ганьбиш Давній Край...

— Будь ласка, пусти, — сказала Анґва. Її шкіра там, де її схопив Шлітцен, побіліла.

Смішинка переводила погляд з її зап’ястя на плече бабая. Істота була худою, але дужою, м’язи всіювали руки, як перлини — разок намиста.

— Ха, ти носиш жетон, — глузливо продовжив Шлітцен. — Що доброго в...

Анґва зробила блискавичний рух. Вільною рукою вона вхопила щось з-за пояса й накинула це на Шлітценову голову.

Він затнувся і лишився стояти, злегка похитуючись узад і вперед і видаючи тихі стогони. З його голови, як носовичок із голови позбавленого смаку пляжника, звисав невеликий квадрат щільної матерії.

Анґва відштовхнула назад стілець і схопила підставку для пива. Неясні постаті вздовж стін загрозливо бурмотіли.

— Забираймося звідси, — сказала вона. — Ігорю, дай нам пів хвилини, а тоді можеш знімати з нього ковдру. Ходім.

Вони поквапилися на вулицю. За туманом у небі вже вгадувався натяк на сонце, але порівняно з мороком у «Бірсі» це було сяйво життєрадісного дня.

— Що з ним сталося? — спитала Смішинка, підтюпцем намагаючись не відставати від Анґви.

— Екзистенційна невпевненість, — пояснила Анґва. — Він не знає, існує він чи ні. Це жорстоко, я знаю, але це єдиний дієвий спосіб, який ми виявили проти бабаїв. Найліпше вдаватися до синіх пухових ковдр, — вона помітила вираз обличчя Смішинки. — Слухай, бабай забирається геть, якщо сховати голову під ковдру. Усім це відомо, еге ж? Отже, якщо сховати під ковдру голову самого бабая...

— А, розумію. Ох, це таки жорстоко.

— За десять хвилин він буде в нормі.

Анґва запустила картонну підставку для пива через провулок.

— А що він казав про барона?

— Я не дослухалася, — обережно сказала Анґва.

Смішинка здригнулася в тумані, але не тільки від холоду.