Читаем Глиняні ноги полностью

Ваймз зітхнув і витягнув свій органайзер.

— Так?

— Запис: зустріч із шевцем, друга по обіді, — повідомив бісик.

— Ще немає другої години, і, в будь-якому разі, це на вівторок, — сказав Ваймз.

— То мені викреслити це зі списку «Заплановане»?

Ваймз поклав дезорганізованого органайзера назад до кишені й іще раз визирнув у вікно.

Хто мав мотив отруїти Правителя Ветінарі?

Ні, так цю справу не розкусиш. Можливо, якщо пройтися передмістям, обмеживши розслідування приземкуватими старенькими пані, які нечасто виходять з домівок з усіма цими наклеєними поверх дверей шпалерами і таким іншим, то вдасться відшукати людину, яка не має відповідного мотиву. Але Патрицій так довго лишався живим завдяки тому, що завжди облаштовував справи в такий спосіб, щоб майбутнє без нього несло ще більше загроз, ніж його перебування при доброму здоров’ї.

Тож наважитися на вбивство Ветінарі міг лише божевільний (а, бачать боги, Анк-Морпорк нестачі в них не відчував) — або особа, абсолютно впевнена в тому, що коли місто розсиплеться, вона стоятиме на самісінькій верхівці гори уламків.

Якщо Фред мав рацію — а сержант зазвичай добре відчував хід думок пересічного громадянина, бо ж і був пересічним громадянином, — такою особою був капітан Морква.

От тільки Морква був одним із дуже нечисленних мешканців міста, які любили Патриція.

Звісно, був і ще дехто, хто міг би мати зиск.

«Прокляття, — подумав Ваймз. — Це ж я, чи не так...»

У двері знову постукали. Цього стуку він не впізнав.

Він обережно відчинив.

— Це я, ваша милосте. Малодупко.

— Ну то заходьте, — Ваймзові приємно було відчувати, що на світі є ще щонайменше одна особа з іще більшими, ніж у нього, проблемами. — Як його високість?

— Стабільний, — сказав Малодупко.

Мертві теж стабільні, — зауважив Ваймз.

— Я маю на увазі, що він живий, ваша милосте, — сидить і щось читає. Пан Пончик приготував йому якусь липку гидоту зі смаком водоростей, а я змішав дещицю глубулової солі. Ваша милосте, пригадуєте старого з будинку на мосту?

— Якого ста... А. Так, — здавалося, це було казна-як давно. — Що по ньому?

— Ну... Ви звеліли за це взятися, і... я зробив кілька зображень. Ось одне з них, ваша милосте, — ґном передав Ваймзові майже всуціль чорного прямокутника.

— Цікава річ. Де ти це взяв?

— Е... вам доводилося чути про пам’ять очей небіжчика, ваша милосте?

— Припустімо, Малодупку, я малоосвічений.

— Ну... дехто подейкує...

Хто «дехто»?

Дехто, ваша милосте. Ну, знаєте, — дехто.

— Ці «дехто» — це те саме, що і «всі» зі словосполучення «всі знають»? Ті, хто живе в «суспільстві»?

— Так, ваша милосте. Гадаю, так.

Ваймз махнув рукою.

— А, ці. Гаразд, продовжуй.

— Подейкують, останнє, що людина бачить перед смертю, відбивається в її очах, ваша милосте.

— А, це. Та то лише старезна байка.

— Так. Це справді неймовірно. Тобто якби вона була неправдою, як би вона вижила, авжеж? Мені здалося, що я побачив крихітну червону іскорку, тож я наказав бісику зробити дійсно велике зображення, поки вона зовсім не зникла. І от просто в центрі...

— А бісик не міг її вигадати? — спитав Ваймз, знову придивляючись до малюнка.

— Ваша милосте, для брехні їм бракує фантазії. Вони дають вам тільки те, що бачать.

— Вогняні очі.

— Дві червоні плямки, — сумлінно уточнив Малодупко, — які й справді могли бути парою вогняних очей, ваша милосте.

— Добре підмічено, Малодупку, — Ваймз потер підборіддя. — Побий мене грім! Лишається сподіватися, що це не витівки якого-небудь бога. Мені тільки богів зараз не вистачає. Ви можете зробити копії, щоб я їх розіслав по всіх відділках?

— Так, ваша милосте. Бісики мають добру пам’ять.

— Тоді вперед.

Але не встиг ще Малодупко вийти, як двері знову відчинилися. Ваймз підняв погляд. Перед ним стояли Морква та Анґва.

— Моркво? Я думав, у вас вихідний.

— Убивство, ваша милосте! В Музеї томського хліба. А коли ми повернулися до Управління, нам сказали, що Правитель Ветінарі мертвий!

«Справді? — подумав Ваймз. — От вам і чутки. Скільки користі було б, якби ми вміли моделювати їх за допомогою правди...»

— Як на небіжчика, він дихає добре, — сказав Ваймз уголос. — Гадаю, з ним усе буде гаразд. Хтось проскочив повз його охорону, ось і все. Я викликав лікаря, щоб той про нього подбав. Не переймайтеся.

«Хтось проскочив повз охорону, — подумав він. — Авжеж. А охорона Ветінарі — це я».

— Щиро сподіваюся, що той лікар — чемпіон, — суворо мовив Морква.

— Навіть ще кращий — він лікує чемпіонів, — відгукнувся Ваймз.

«Я — його охорона, і я нічого не помітив».

— Якби з Патрицієм щось сталося, для міста це було б жахливо! — заявив Морква.

У прямому погляді Моркви Ваймз не зауважував нічого, крім щирої стурбованості.

— Що так, то так, — погодився він. — Утім, зараз за ним доглядають. Ви сказали ще про якесь убивство?

— У Музеї томського хліба. Хтось убив пана Гопкінсона його власним експонатом!

— Тобто змусив його з’їсти?

— Вдарив його нею, — із докором пояснив Морква. — Бойовою хлібиною, ваша милосте.

— Ідеться про такого старого із сивою бородою?

Перейти на страницу:

Похожие книги