Вона вже бачила лікарів-подвижників і героїв, які працювали, не шкодуючи сил, день і ніч, боролися з убогістю госпіталів, з невіглаством і грубістю нижчого персоналу, що ненавидів і проклинав свою роботу, мало оплачувану, брудну, непочесну. Хворі здебільшого були з «джи», а нижчий персонал — «кжи». Ці різні класові групи ставились одна до одної з ненавистю, що трагічно позначалося на хворих. Як правило, родичі докладали всіх зусиль, щоб допомогти хворим подолати хвороби вдома. З хірургією це було неможливо-задушливі, переповнені палати післяопераційних хворих з їхнім специфічним запахом довго снились Евізі, перебиваючи її мрії і спогади про Землю.
Евізі дали притулок інженери з класу «джи», люди, які стояли на вищому щаблі ієрархічної драбини. Тому й кімната й ліжко у неї були трохи просторіші, аніж у Чеді. Кожен щабель в ієрархії Торманса відзначався якимсь дрібним привілеєм — розмірами квартири, кращим харчуванням. Евіза із здивуванням спостерігала, з якою люттю люди змагалися за ці нікчемні привілеї. Особливо старалися пробитися до вищого прошарку сановників, стати «Змієносцями», де привілеї зростали до максимуму. Вдавались до обману, наклепів, доносів. Підкупи, рабська запопадливість і звіряча ненависть до конкурентів — Стріла Арімана несамовито відкидала з дороги порядних і чесних людей, примножуючи негідників серед «Змієносців»…
У день конференції Евіза, бадьора й квітуча, входила до службового приміщення Центрального госпіталю. Пройшла через камеру опромінення і дезинфекційний коридор до маленького холу й спинилась там поглянути на себе в дзеркало. Із сусідньої кімнати, призначеної для курців, через напівприхилені двері долинала голосна розмова. Ті, що говорили, не соромились — Евіза зрозуміла, що мова йде про неї. Молоді лікарі, які зібралися на ритуал куріння, перебиваючи один одного, висловлювали захват від гості в такій формі, що Евіза розгубилась — сміятися їй чи гніватись.
— Мене починає тіпати, коли вона проходить, — чувся високий тенор, — жовті очиська сяють, груди рвуть сукню, ноги, ох, які ноги!..
Евіза несподівано увійшла до кімнати для куріння. Троє молодих лікарів, що диміли люльками, привітали її. Евіза огледіла їх веселими очима, і ті зрозуміли, що вона чула коли не все, то багато чого.
Вони знічено рушили услід за Евізою, поспіхом загасивши люльки, а та надала своїй ході характеру еротичного танцю, щоб «покарати» молодь за грубу еротику розмови. Прискорене дихання позаду свідчило про успіх її витівки.
Величний головний лікар госпіталю, у повсякденному вбранні медиків Ян-Ях — яскраво-жовтому халаті з чорним поясом і жовтій м’якій шапочці, в окулярах, угледівши Евізу, розтягнув у посмішці тонкі, неприємні губи хитруна й зануди. Гострі, примружені очі пробігли поглядом по її вбранню, яке здавалося яскравим, настільки личило воно настрою і гордому обличчю хазяйки.
— Ходімо до моєї машини! — І, не чекаючи згоди, головний лікар повів гостю до бокового виходу, де стояв довгий і вузький транспортний механізм.
Конференція мала відбутися у палаці за містом, машина дісталася туди крутою дорогою, випереджаючи безліч пішоходів. В одному місці Евіза звернула увагу на стару «джи» з важкою коробкою на плечах й мимоволі змахнула рукою, просячи зупинити машину. Але водій навіть не загальмував. На здивований погляд Евізи головлікар лише нахмурився. Вони під’їхали до будинку із зруйнованими архітектурними оздобами — величезними кам’яними квітами. Висока стіна де-не-де зруйнувалась, а триярусна надбрамна вежа була розібрана. Але сад, що оточував палац, видавався густим і свіжим, без печаті занепаду, яка лежала на напівзасохлих парках і садах усередині міста.
— Ви, я помітив, здивувались, що ми не підвезли стару? — почав головний лікар, скосивши очі на Евізу, що йшла поряд.
— Ви спостережливі.
— У нас неможливо бути надто добрим, — ніби виправдовуючись, сказав тормансіанин. — По-перше, можна підхопити інфекцію, по-друге, треба берегти машину, по-третє…
Евіза зупинила його жестом.
— Можете не пояснювати. Передусім ви думаєте про себе, бережете машину, цей примітивний виріб із заліза й пластмаси, більше, ніж людину. Усе це природно для суспільства, в якому життя меншості тримається на смерті більшості. Тільки навіщо ви присвятили себе медицині? Чи є сенс лікувати людей при легкій смерті й швидкій зміні поколінь?
— Ви помиляєтесь! «Джи» — найцінніша частина населення. Наш обов’язок зціляти їх усіма способами, відвойовуючи у смерті. Звичайно, було б ідеально, якби нам вдалося зберегти один лише мозок, відокремивши його від зношеного тіла.