Година Бика

— Змія-Блискавка! Ти нічого не розумієш, — примружився ватажок, — це вони нещасні, а не ми. Ми йдемо з життя, сповнені сил, не знаючи хвороб, не знаючи страху, ні про що не турбуючись. Що може нас налякати, якщо скоро все одно смерть? А «джи» вічно тремтять, боячися смерті й довгого життя з невідворотними хворобами. Бояться не догодити «Змієносцям», бояться мовити слово проти влади, щоб їх не перевели до «кжи» й не спровадили до Храму Ніжної Смерті. Побоюються втратити свої нікчемні привілеї у харчуванні, житлі, вбранні.

— Таж їм треба співчувати.

— Овва! Чи відомо тобі, чим заробляється право на довге життя? Придумують, як примусити людей підкорятись, як зробити їжу з усякого непотребу, як примусити жінок народжувати більше дітей для Чотирьох. Шукають закони, які б виправдовували беззаконня «Змієносців», вихваляють, брешуть, добиваючись підвищення.

— Отже, вони хочуть іти на важчу роботу?

— Е, ні! Чим вище у нас стоїть людина, тим менше працює. От і лізуть, щоб досягти чину «Змієносця», і задля цього готові зрадити весь світ.

— А ви не зраджуєте, навіть зустрічаючись із Змієм? І не боїтеся Янгара?

Ватажок «кжи» здригнувся, пильно глянув на Евізу.

— Тобі відомо більше, ніж я думав… Ну, прощавай, земна, більше не побачимось!

— Я можу попросити вас зробити одну важливу річ? Саме вас. — Евіза подивилась на ватажка.

Він спалахнув, як хлопчик.

— Дивлячись що.

— Піти до старого Храму Часу, де пам’ятник, відшукати там нашу володарку. Її звуть Фай Родіс. Поговоріть з нею так само прямо і розумно, як говорили зі мною. Тільки спочатку знайдіть інженера Таеля. Він хоч і «джи», але людина, яких на вашій планеті поки що небагато.

— Гаразд, — ватажок подав руку.

— Евіза Танет… яке ім’я!

Шестеро зникли, в саду. Від воріт до Евізи наближалась галаслива група лікарів Центрального госпіталю, які приїхали великою громадською машиною.

З-за кущів вийшов головний лікар, гукнув помічників, і вони мовчки потягли пораненого до машини.

— Хто це? — запитала Евіза одного з колег по госпіталю.

— Славнозвісний письменник. Як вони його відлупцювали! — колега розцвів задоволеною посмішкою, ніби він був повністю на боці «кжи».

Дивуючись, Евіза рушила разом з лікарями до вузького порталу входу.

Всередині будівля повторювала звичайний стиль Торманса. Важкі двері до просторого вестибюля. Широкі сходи піднімались до зали, прикрашеної дворядною колонадою. У вестибюлі юрмилося безліч людей. Їхні погляди відразу звернулись до Евізи. Гостю провели нагору й посадили у бічній галереї на витертий диван. Усі прибулі залишалися внизу, вишикувавшись живим коридором.

— Вони когось чекають? — запитала Евіза літнього чоловіка у жовтому медичному халаті, що саме проходив мимо.

— Так, — коротко відказав той, — мають прибути представники Вищого Зібрання.

— Чому «прибути», а не просто приїхати?

Співбесідник злякано глянув на Евізу, озирнувся і зник між колонами.

Чекати довелося понад півгодини, коли нарешті з’ясувалося, що сановники не приїдуть. Натовп унизу ніби прорвало. Зі сміхом і голосними розмовами, характерними для тормансіан, усі кинулися сходами до зали. Головний лікар відшукав Евізу і повів її на підвищення, де посідали найзнаменитіші медики столиці й почесні гості з інших місць планети. Евіза відмовилась, запевняючи, що нічим не заслужила високого місця і їй, рядовому й молодому лікареві Зоряного Флоту, це непристойно. Вона сіла біля колони в кутку зали, відчуваючи на собі увагу всієї аудиторії, заклопотана майбутнім виступом.

Оратори не поспішаючи змінювали один одного. Говорили довго, про речі більш ніж очевидні, заздалегідь обумовлюючи спрямування початих доповідей. У тормансіан такий виступ чомусь мав назву короткого вступного слова. З усього відчувалося, що ці потоки банальностей нікого не цікавили. Евіза бачила це із знуджених облич, з галасу в залі, який ледве перекривався гуркотом звукопідсилювачів, що передавали промови ораторів.

Нарешті розпорядник засідання оголосив про бажання лікаря з Землі виступити перед лікарями Торманса.

Евіза рушила через залу до трибуни, її вітали вигуками, лясканням по бильцях крісел і свистом захопленої молоді. І хоч такий ґвалт здавався їй дивакуватим, все ж він свідчив про добрі почуття. Вклонившись, Евіза подякувала тормансіанам. Коли вона заговорила з непередавано м’яким земним акцентом, який не змогли огрубити підсилювачі, в залі настала небувала тиша. Тормансіани не зводили з Евізи очей, оглядаючи її від пильних топазових веселих очей до сильних ніг у дивному синьому з сяючими вогниками взутті, вони намагалися зрозуміти, чим так схожа і не схожа водночас ця жінка на жінок Ян-Ях.