Голодні ігри частина 2 (У вогні)

Навіть незважаючи на те, що падав лапатий сніг, дороги назад я й не помітила. Думки крутилися навколо нової інформації про повстання в Окрузі 8 і маловірогідної — але такої обнадійливої! — можливості існування Округу 13.

Почуте від Бонні та Твіди підтвердило мої здогадки, що президент Снігоу просто грався зі мною. Ніякі поцілунки та пестощі в світі не могли б зупинити того, що наростало в Окрузі 8. Так, мої ягоди запалили іскру, але вогонь швидко вийшов із-під мого контролю. Президент мав це усвідомлювати. Навіщо ж приїжджав до мене додому? Чому змусив мене знову і знову переконувати всіх, що я кохаю Піту?

Вочевидь, цим він хотів відвернути мою увагу від того, що відбувалося в округах. І звісно, розважити мешканців Капітолія. Певно, без весілля вистава просто не вдасться.

Я вже була біля паркана, аж тут на гілочку сіла переспівниця й заспівала до мене. Побачивши її, я усвідомила: мені так до кінця і не пояснили, що означає пташка на хлібині.

«Це означає, що ми на твоєму боці». Так сказала Бонні. Хтось на моєму боці? А на якому боці я? Невже я мимоволі стала обличчям революції? А переспівниця на моїй броіцці — знак опору? Якщо так, то бути на моєму боці не надто вигідно. Щоб переконатися в цьому, досить просто поглянути, що відбулося в Окрузі 8.

Я заховала лук і стріли в дуплистій колоді неподалік нашої колишньої хати на Скибі й рушила до паркана. Я стала навколішки, щоб пірнути попід пкрканом на Леваду, досі настільки заклопотана подіями минаючого дня, що тільки раптовий крик сови повернув мене до дійсності.

У сутінках дріт у паркані здавався цілком безпечним. Але щось змусило мене відсмикнути руку: гудіння, схоже на дзижчання мисливців-убивць у гнізді, означало, що огорожа під напругою.

Автоматично ноги потягли мене назад до дерев. Я затулила рот рукавичкою, щоб у морозному повітрі не повисала пара від мого дихання. Адреналін шугав тілом, змиваючи всі проблеми, окрім головної загрози: як потрапити додому. Що відбувається? Цікаво, Тред увімкнув напругу на огорожі як додатковий захід безпеки? Чи він якимось чином довідався, що я сьогодні втекла з клітки? А може, він вирішив не пускати мене в Округ 12, поки не знайде привід затримати і заарештувати? Притягнути мене на площу, прикувати до ганебного стовпа, чи відшмагати, чи й повісити?

«Заспокойся!» — звеліла я собі. Я вже не вперше опинилась потойбіч паркана під напругою і знала, що робити. За минулі роки таке вже кілька разів траплялось, але тоді зі мною завжди був Гейл. Ми з ним обирали вигідне дерево, залізали на нього і чекали, коли напругу вимкнуть,— зазвичай чекати доводилось не надто довго. Якщо я затримувалася, Прим узяла за звичку ходити на Леваду і перевіряти, є струм у паркані чи немає, щоб мати не хвилювалась.

Але сьогодні моя родина і гадки не має, що я втекла в ліс. Я навіть в^сила заходів, аби ввести їх в оману. Отже, якщо я не з’явлюсь, вони точно хвилюватимуться. А ще мене турбувало, що навряд чи це просто збіг — напругу пустили, коли я вирішила навідатися в ліс. Я гадала, ніхто не бачив, як я пролізла попід парканом, але хтозна? Навіть у стін є вуха й очі. Хтось же доповів президентові про наш із Гейлом поцілунок — саме тут, до речі. Однак це відбулося серед білого дня, до того ж тоді я не надто переймалася своєю поведінкою. Чи можуть тут бути камери стеження? Я замислювалася про це й раніше. Може, саме так президент Снігоу дізнався про поцілунок? Коли я вислизнула в ліс, було темно, та й обличчя я затулила шарфом. Але перелік підозрюваних, здатних здійснити вилазку в ліс, навряд чи великий.

Крізь дерева й паркан я спробувала роздивитися Леваду. Та змогла побачити хіба мокрий сніг, який виблискував у світлі з вікон на околиці Скиби. Миротворців у полі зору не було, як не було і жодних ознак того, що на мене полюють. Проте знає Тред, що я вислизнула сьогодні з округу, чи ні, а я вирішила, що в будь-якому разі маю потрапити назад, в округ, і вдавати, що я нікуди не ходила.

Єдиний дотик до паркана чи до колючого дроту, який його вінчає, означає миттєву смерть від удару електричним струмом. Я усвідомлювала, що непомітно прорити хід під огорожею я не зможу, до того ж земля мерзла, її так просто не розкопаєш. Залишався один вихід. Доведеться якось подолати огорожу через верх.

Я рушила попід деревами у пошуках гілки, достатньо довгої та міцної, яка б допомогла мені здійснити мій план. Здолавши приблизно милю, я побачила старий клен — він може підійти. Але стовбур занадто широкий і заледенілий, щоб дертися по ньому, а гілки ростуть високо. Отож я видряпалася на сусіднє дерево і ризикнула перестрибнути на клен, мало не зірвавшись із його слизької кори. Але мені вдалося зачепитися, й поволі, дюйм по дюйму, я поповзла по гілці, що звисала над колючим дротом.