Голодні ігри частина 3 (переспівниця)

Коли Гейл запропонував випатрати здобич, я не заперечувала. Поки він порався з тушками, я поклала в рот кілька листочків м’яти, прихилилася до каменя, дослухаючись до кожного звука, й підставила шкіру під теплі промінчики призахідного сонця. В цю мить я майже відчувала душевну рівновагу, аж тут мені завадив голос Гейла:

— Катніс, чому ти так переживаєш через свою підготовчу команду?

Я розплющила очі. Він що — жартує? Але Гейл зосереджено білував зайця.

— А як може бути інакше?

— Гм. Ну, не знаю. Хіба це не вони весь останній рік наряджали й роззолочували тебе для участі в масовій різанині?

— Все набагато складніше. Я їх знаю. Вони зовсім не злі й не жорстокі. Я б сказала, вони навіть дурненькі.

Ображаючи їх, почуваєшся так, ніби кривдиш дітей. Вони не тямлять... Вони не знають...— я сама заплуталася в тому, що хотіла сказати.

— Чого вони не знають, Катніс? — мовив Гейл.— Що трибутів — справжніх дітей, на відміну від цього чудового тріо,— змушують битися на смерть? Що ти потрапила на арену комусь для розваги? Невже в Капітолії це тримають у таємниці?

— Ні, зовсім ні. Просто вони дивляться на це зовсім не так, як ми,— відповіла я.— Вони виросли з думкою, що так має бути...

— Ти їх захищаєш? — Гейл різким рухом зірвав із зайця шкурку.

В грудях боляче кольнуло. Адже я справді їх захищаю, а це нісенітниця якась! Я напружила мозок, шукаючи цьому логічне пояснення.

— Гадаю, я б вступилася за будь-кого, кого б так покарали за крадіжку одненького шматка хліба. А може, це нагадало мені, як повелися з тобою! Через індичку!

Однак я розуміла, що Гейл має рацію. Це справді дивно — я надто переймаюся через свою підготовчу команду. А я ж бо повинна ненавидіти їх і бажати їм смерті! Але ж вони такі дурненькі, і вони працювали з Цинною, а він завжди був на моєму боці, правда ж?

— Я зовсім не збирався сваритися,— мовив Гейл.— Просто маю сумніви, що Коїн хотіла донести до тебе якесь послання, покаравши цих трьох за порушення закону й крадіжку хліба. Швидше за все, вона хотіла зробити тобі послугу,— він запхнув зайця в мішок і підвівся.— Поквапся, а то запізнимося.

— Гаразд.

Однак я проігнорувала його простягнуту руку й звелася на ноги сама.

Дорогою назад ніхто з нас не порушив мовчанки, але щойно ми опинилися за брамою, мене осяяла нова думка.

— Перед Червоною чвертю Октавія і Флавій навіть не змогли зі мною попрощатися — вони плачучи вибігли з кімнати. А Вінія ледве вичавила з себе «прощавай».

— Постараюся пам’ятати про це,— відповів Гейл.

— Постарайся,— буркнула я.

Ми віддали все м’ясо на кухню Сальній Сей. їй подобалося в Окрузі 13, хоча вона вважала, що кухарі тут зовсім позбавлені уяви. Звісно, жінка, яка здатна приготувати смачнезне рагу з дикої псятини й ревеню, тут почувалася так, ніби їй руки зв’язали.

Коротке полювання, та ще й після безсонної ночі, остаточно виснажило мене, і я вирішила відпочити. Повернувшись до кімнати, я з подивом побачила, що вона порожня, і тільки тоді згадала, що ми переїхали через Денді. Довелося піднятися на кілька поверхів вище й шукати кімнату Е. Вона була точнісінько така сама, як і кімната 307, за винятком маленького віконечка — пів-метра заввишки й сантиметрів двадцять завширшки — по центру стіни. Віконечко зачинялося залізними віконницями й замикалося на замок, але зараз було відчинене, а бридкого кота ніде не було видно. Я випросталася на ліжку, і пообіднє сонечко впало мені на обличчя. Не встигла я заплющити очі, як мене збудила сестра:

18.00. Вільний час.

Прим повідомила, що оголошені загальні збори. Повинні з’явитися всі — за винятком кількох осіб, які не можуть полишити відповідальні пости. Ми рушили до актової зали — величезної кімнати, яка з легкістю вміщувала тисячі людей. Мабуть, її будували для ще більшої кількості народу, яка збиралася тут до епідемії.

Прим мовчки кивнула мені на жахливі наслідки тієї трагедії — на подзьобані віспинами тіла дорослих, на покручених дітей.

— Вони тут настраждалися,— мовила Прим.

Після того, що сталося сьогодні вранці, у мене й найменшої охоти не було співчувати Округу 13.

— Не більше, ніж ми в Окрузі 12,— мовила я.

В натовпі з’явилася мама, оточена гуртом пацієнтів у піжамах і халатах — з тих хворих, які були здатні пересуватися самотужки. Поміж них був і Фіней. Він здавався збентеженим, однак вигляд мав чарівний. У руках він тримав шматок мотузки сантиметрів тридцять завдовжки — закороткий для того, щоб зав’язати гарний вузол, і Фінеєві пальці автоматично зав’язували, теребили й розв’язували малесенькі вузлики, а погляд блукав довкола. Напевно, мотузка — це якась лікувальна методика. Наблизившись, я мовила:

— Привіт, Фінею.

Він навіть не помітив мене, тож я легенько штовхнула його ліктем, щоб привернути увагу.

— Фінею! Як ти?

— Катніс,— мовив він і схопив мене за руку. Гадаю, зрадів із того, що побачив знайоме обличчя.— Навіщо нас тут зібрали?