Голодні ігри частина 3 (переспівниця)

З моїх вуст зірвався дивний звук — щось середнє між схлипом і стогоном: так видихає потопельник, коли йому бракує кисню, аж у грудях пече. Розштовхавши людей, я миттю протиснулася вперед, і долоня моя лягла на екран. Я шукала поглядом Пітині очі, намагаючись роздивитися в них бодай крихту болю, яка свідчила б, що він пережив тортури. Але марно. Піта на вигляд був міцний як бик: ідеальна шкіра — жодної подряпини, тіло пашить здоров’ям. Тримався він серйозно і стримано. Цей образ ніяк не поєднувався з образом бідолашного закривавленого хлопця, побитого і в синцях, який переслідував мене у снах.

Цезар зручно вмостився в кріслі навпроти Піти й довго не зводив із нього погляду.

— Отже... Піто... з поверненням.

Піта ледь помітно усміхнувся:

— Ви, мабуть, гадали, що брали в мене останнє інтерв’ю, хіба ні, Цезарю?

— Мушу зізнатися, так,— відповів Цезар.— Напередодні Червоної чверті. Хто б міг подумати, що ми знову побачимося!

— Запевняю, це не входило в мої плани,— мовив Піта й насупив брови.

Цезар ледь-ледь нахилився вперед.

— Думаю, всі ми знаємо, що входило в твої плани. Пожертвувати собою на арені заради Катніс Евердін і вашої дитинки.

— Саме так. Усе дуже просто,— Пітині пальці затарабанили по кріслу.— Але в інших людей також були плани.

«Так, в інших людей також були плани»,— подумала я. Виходить, Піта здогадався, що повстанці використали нас, що ми були пішаками? Що мій порятунок був спланований із самого початку? І зрештою, що наш ментор Геймітч Абернаті зрадив нас обох, коли вдавав, що його мій порятунок не обходить?

Запала тиша, і я помітила, що на Пітиному чолі залягли зморшки. Так, він про все здогадався. Або йому розповіли. Але Капітолій не стратив його і навіть не покарав. Це перевершило мої найсміливіші сподівання. Я не могла відвести погляду від екрана — просто впивалася здоров’ям Пітиного тіла й розуму. Було таке відчуття, ніби мені в жили впорснули морфлій, як тоді, коли я лежала в лікарні.

— Може, розкажеш нам про останню ніч на арені? —■ запропонував Цезар.— Допоможи нам з’ясувати кілька моментів.

Піта кивнув і ненадовго замислився.

— Остання ніч... Розповісти вам про останню ніч... Що ж, перш за все, уявіть, як ми почувалися — немов комахи під ковпаком, повним розжареного повітря. А довкола самі джунглі... Все зелене, живе, все цокає. Велетенський годинник відлічує останні хвилини твого життя. Кожна година несе з собою нове жахіття. Уявити тільки: за останні два дні померло шістнадцятеро людей — деякі з них пожертвували своїм життям, захищаючи тебе. Залишилося восьмеро, та й ті, швидше за все, помруть до світанку. Завдання: врятувати одного — переможця. Але це не ти.

Від страшних спогадів я вся заросилася потом. Рука зісковзнула з екрана й безпомічно повисла. Піті не потрібен навіть пензель — він чудово вправляється зі словами.

— Щойно ти опиняєшся на арені, решта світу зникає,— провадив він.— Усе, що ти любив, усі речі й люди перестають існувати. Рожеве небо, чудовиська в джунглях, трибути, які жадають твоєї крові,— це єдина реальність, єдине, що має значення. І хай як би тобі цього не хотілося, ти мусиш убивати, бо на арені тебе веде єдине прагнення. І за нього треба дорого платити.

— Життям,— мовив Цезар.

— О ні! Більш ніж життям. Убивство безневинних людей? — мовив Піта.— За нього треба заплатити душею.

— Душею,— повторив Цезар тихо.

В кімнаті запала тиша, і я відчула, як вона затоплює весь Панем. У цю мить уся нація прикипіла до екранів, адже раніше ніхто не розповідав про те, як почуваєшся на арені.

Піта провадив:

— Тож я мусив виконати свій обов’язок. А тієї ночі моїм єдиним обов’язком було врятувати Катніс. Хоча я й не знав про плани повстанців, усе одно відчував: щось негаразд. Усе надто складно. І я пошкодував, що ми з Катніс не втекли разом, як вона запропонувала напередодні. Та було вже запізно шкодувати.

— Біпер мав підвести струм до солоного озера, і в цьому плані й тобі відвели роль,— сказав Цезар.

— Я загрався в союзників! Навіщо я дозволив нас із Катніс розділити! — вибухнув Піта.— Саме тоді я її і втратив.

— Це коли ти залишився біля дерева, а вони з Джо-анною Мейсон взяли котушку дроту й подалися до озера...— уточнив Цезар.

— Як мені цього не хотілося! — вигукнув Піта.— Але я просто не міг сперечатися з Біпером, бо тоді б усі здогадалися, що ми з Катніс плануємо кинути союзників. А коли дріт обрізали, все полетіло шкереберть. Я майже нічого не пам’ятаю. Шукав Катніс... Бачив, як Брут убив Чича... Потім я вбив Брута. Пам’ятаю, як Катніс кликала мене. А тоді в дерево поцілила блискавка, і силове поле навколо арени... вибухнуло.

— Піто, його підірвала Катніс,— мовив Цезар.— Ти ж бачив повтор.

— Вона не тямила, що коїть. Ніхто з нас не знав, як Біпер усе спланував. Ви ж бачили — вона не знала навіть, що робити з тим дротом! — Піта немов хапався за останню соломинку.

— Ну гаразд. Просто все це здається вельми підозрілим,— сказав Цезар.— Так ніби вона від початку знала про плани повстанців.