Голова Якова

Ірена була голою, у сліпучій пітьмі вона видавалась червоною. На шиї в неї було намисто

із голів, на стегнах — пояс із рук та язиків. Яків упізнав усі свої голови: голови пожадання, голови сексу, голови хіті, голови люті, голови п'яні, голови дикі, голови, голови — всі, що

він у собі знав. Усі руки, якими торкався Ірени, всі руки, якими куйовдив, зривав, брав, стискав, утримував, пестив, давив, бив, дер, тер, мив, — всі руки, які мав, — тепер

теліпалися на поясі в Ірени. Вона прийшла по нього.

Ірена задерла голову до неба і проспівала голосом валькірії:

— «Да безумні пребудуть вовіки!» — і відрубала Якову руки.

Яків закричав.

— «Да величним пребуде їх шлях». — Її меч з розмаху відрубав Якову ноги.

Яків завив.

— «Хоробрі і безстрашні нехай славляться на віки вічні», — проспівала вона і

відрубала йому голову.

Голова захрипіла. Кров бризнула з обезголовленого тіла, і голова Якова побачила, як

струмені крові потрійним фонтаном порснули Ірені в рот. Кров його текла сильніше, і

коли Ірена допила його кров, голова Якова побачила, як пітьма відсунулась і кров його

допивали Яна і Йоланта.

З темряви вийшла четверта — жриця в масці, вона розпорола тулуб Якова кривим ножем

і вирвала з його спини хребет.

Жриця взяла голову Якова і зрізала з неї скальп. Голова Якова відчула, як на її черепі

вирізають ножем прості знаки санскриту:

ТУТ БУЛА КАЛІ.

Калі просвердлила ножем в його голові дірочку, і туди линуло знання всіх знаків, які

існували, могли чи будуть існувати.

Калі з'єднала хребет з головою.

Яків, зачарований світлом пізнання, трепетав і намагався пролізти в дірочку, його хребет

затремтів, як хвіст у сперматозоїда, і Яків відчув, що може діяти. З радості він засмикався, вигинаючи хребет ще більше, і відчув, як по хребту прокочуються приємні хвилі.

Потужний імпульс спрямував його вглиб цього океану світла, а далі він поплив сам —

направив всі сили до того, аби зближатися із великим, круглим, сильним, яке було всім

навколо.

Яків плив і бачив навколо себе мільярди своїх відображень. Вони всі вихляли хвостиками.

Маленькі живчики з голівкою і джгутиком.

Яків бачив, що він — перший і єдиний.

Він солодко врізався в пружну матерію і відчув, як по плечі вгрузає в безпам'ятне, безіменне, безмежне, безначальне, безконечне лоно. «Я-й-Це! Я-й-Це!» — кричав він у

екстазі, і щоб вмістити весь екстаз, який тільки можливий, він став безконечно ділитися, ділитися, ділитися, і коли його стало багато, безконечно багато, він спитав себе хором:

«Хто ми?» І ми відповіли, що ми — безконечна кількість частин цілого, блаженство,

знання блаженства і любов від знання. І ми зрозуміли, що ми — повнота мудрості і що

мудрість ця вічна, одна і в кожному.

Він пропхався далі, коли зрозумів, що застряг.

Ні туди. Ні сюди.

І відчув сміх Калі. Він зрозумів, який жахливий обман відбувся.

Вона проковтнула його своїм черевом. Вона душила його між своїх ніг. Він утече. Він

виживе.

Він буде жити і носити в собі єдине. Вперед, Кецалькоатле! Вперед!

Футбольне поле. Він майяський жрець, який кричить у складені долоні:

— Вперед, Кецалькоатле, вперед! І летять голови з пліч команді суперників.

І сміється Калі.

Великий інквізитор. Він підіймає на гаки тих, всі кричали: «Бий, Кецалькоатле, бий!»

І Калі заходиться реготом.

Він убиває зло з пістолета, гвинтівки, ножа, з літака, з підводного човна, він скидає ядерні

бомби, він трусить планету і давить галактики чорними дірами.

Але Калі чорніша за чорні діри.

Він дивиться на те, що не може знищити, і бачить, що йому немає ні початку, ні краю. Він

лягає спочити на краю цієї безкрайності, яка, де б не ліг, скрізь опинялася серединою, і

все потроху вмиротворюється.

Сходить місяць і освічує все рівним, прохолодним світлом.

Він не ворушиться, і жодної хвилі не прокочується від його руху поверхнею безкрайнього

озера місячного світла.

Усі речі повертаються до початку.

І він зрозумів, що без неї він труп нерухомий, а з нею — блаженство чоловічого роду.

Місячні води засяяли яскравіше, і Яків зрозумів, що він — сонце.

ХІІ

Музика для космічних далекобійників

Adagio

(повільно, спокійно)

1.

Після всієї сцени з Яковом Матвій, щоб охолонути від емоцій, поставив собі на ніч музику.

Цілу ніч йому снились дуже дивні сни.

2.

Йому снилось, дуже детально, як уночі він прокидається від сильних закрутів у боці. Його

нудить, рве, він поносить — і все це дуже і дуже реалістично, настільки реалістично, що

під ранок він від цих реалістичних, далі

нікуди, переживань усвідомлює, що йому терміново необхідно в лікарню. Богус відвозить

його в районну лікарню, де Матвій ще довго захлинається у спазмах, поки під

крапельницею йому не знімають судоми і не відправляють на рентген.

Коли Матвій почув слова лікаря про рентген, він весь закляк, і коли лікар сказав йому, що

у нього в печінковій артерії застрягла ракова клітина-метастаза, Матвій обмочився. А

зрозумівши, що обмочився, зрозумів і слова лікаря.

«Це сон», — подумав він, але не прокинувся.

«Це мені, мабуть, сниться. Це не може бути правдою».

Але туман від почутого затьмарив свідомість, і Матвій заснув глибше.

3.