Грає синє море

Мухафизлар-ага, високий і дебелий серб з розкошланими вусами, стояв з шаблюкою у правій руці, а лівою стріляв із пістолів, які весь час подавали ушаки[50]. Його обличчя було налите кров’ю, очі горіли ненавистю до збунтованої черні, ні краплі страху не було в них — це був завзятий і хоробрий вояк.

Він один на якусь мить зумів зупинити повстанців. Юрба затупцювала на місці.

А тим часом у палац вливалися і вливалися нові юрми…

І коли зійшлися груди в груди ряди повстанців і вояків двірцевої охорони й почався страшний рукопашний бій, мухафизлар-ага ще довго вимахував шаблею направо й наліво, аж доки не впав на підлогу, під нещадні багатотисячні ноги юрби…

Селім протискувався крізь юрбу до виходу. Рвонувся з місива тіл, що було особливо щільне біля самих дверей, і вирвався назовні.

Посеред майдану, під глумливими поглядами юрби, сидів на мулі обірваний молодик. Одяг на ньому був подертий, як у дервіша, а шию обвивала зашморгом товста мотузка.

«Кого це збираються вішати?» — подумав Селім і раптом з жахом упізнав найяснішого султана Високої Брами Османа Другого.

Від несподіванки Селім зупинився так різко, що ледь не впав.

Це — султан? Він його бачив не так давно — біля Хотина. Велич у кожному слові, могутність у кожному рухові, якась вища, відома тільки йому істина в погляді…

А зараз — обшарпанець на мулі, гірко стиснутий рот…

Османа схопили в палаці. Він не ховався під перини. Він сам розчинив двері перед юрбою, і юрба зупинилася, вражена його позірним спокоєм. Здавалося, ще слово, ще рух — і всі впадуть на коліна. І Осман мав уже заготовлену фразу, він розкрив рота, щоб спокійно й велично проголосити:

— Вам потрібен був Делавер, діти мої, я вам його віддав. А тепер ідіть по домівках, ваш султан думає за вас!

Але пересохло в горлянці, і він, розкривши рота, не зміг добути жодного звуку. І тоді він розгубився саме від того, що не може сказати жодного слова, і юрба кинулася на нього.

Його витягли на вулицю й посадили на мула. Тепер він мов крізь сон дивився на те, що коїться навкруги. Якийсь яничар біг до нього й різко зупинився. Пізнав. Пізнав свого володаря. Але на його обличчі були не радість і не обожнювання, а жах і здивування…

Мула смикнули за повід і повели вулицею. Що це тягнуть поперед нього? Ах, то тіло Делавера-паші…

Хвиля відчаю накотилася на серце. «Ай, пустіть мене, дайте мені життя… Я буду… Я буду…»

О, тільки б повернутися знову на престол! Він обрушить весь свій гнів на всіх оцих зрадників та бунтівників! Він повідрубує голови всім яничарам і сипахам, він створить нове військо. Він виріже весь Стамбул, щоб не лишилося жодного свідка його сьогоднішньої ганьби… Він вирве з хронік ті аркуші, де розповідатиметься про сьогоднішній день, і примусить вклеїти нові аркуші про велич хондкара та вічну ганьбу зрадників…

Було 19 травня 1622 року.

Султана з мотузкою на шиї возили вулицями столиці. І небо не падало на землю.

Султанові страшенно хотілося пити. Сонце пекло йому в поголену голову, з якої вже давно хтось збив чалму, піт лився по щоках, султан облизував шершавим язиком пересохлі губи… І мовчав.

Його возили й возили вибоїстими стамбульськими вулицями, де смерділо гнилими риб’ячими нутрощами й нечистотами.

Він уже звик до криків натовпу, до каміння, що кидали дітлахи, він уже зрозумів, що це останній день його життя…

Він кілька літ тримав у своїх руках владу. І здавалося, знищив усіх своїх суперників. Один тільки лишився — Ях’я. Всі вважали, що він тридцять літ тому вмер від віспи у Трапезонті. Але зовсім недавно, місяць чи два тому, довідався Осман, що Ях’я живий, тільки носить інше ім’я. Він іще встиг відправити Кемаля-Суса, свого найліпшого і найдосвідченішого джасуса[51] до Чорногорії, аби той віднайшов там сліди Ях’ї і знищив можливого претендента на престол.

Він, султан, припустився благодушності. П’ять літ тому було скинуто султана Мустафу, його дядька. Він був просто недоумок. Осман наказав: не треба його знищувати — нікому цей бевзь не потрібен… Аж бач, що виходить! Яничари збунтувалися і знову садовлять Мустафу на трон. Ясна річ, через якийсь там рік його замінять кимось іншим. Але ким? Малолітнім Амуратом?.. Той ще дуже малий!.. О аллах, треба було знищити Мустафу!.. Треба було знищити і Ях’ю. Бо якщо Ях’я зможе заручитися підтримкою Риму, французів та запорожців, то він захопить престол — і тоді кінець священній війні проти християн! Польща зараз не піде на Туреччину, але козаки тягнуться до Москви, і ніхто з найрозумніших правителів ще не знає, якою страшною силою може стати Москва, якщо вона об’єднає всіх…

Попереду — Єді-куле. Це останнє, що він бачитиме у своєму житті. Бо того султана, якого везуть у Єді-куле, чекає тільки одне — смерть.

І раптом його кинуло в жар: відчув — сльози течуть по щоках.

«Невже в усьому — воля аллаха?»

Озирнувся. Побачив, наче крізь туман, похмурі обличчя натовпу.

Дервіш біжить услід і, тремтячи, мов у пропасниці, гукає:

— Ля ілляги іль алла…