Грає синє море

Розділ другий, у якому йдеться про морську баталію, про отамана Недайборща та його козаків

Вітер був попутний, і Карпо наказав хлопцям підняти вітрила.

Він стояв на самому носі чайки, біля невеликої гармати, і дивився на обрій. Ліворуч заходило сонце. Праворуч насувалася ніч. Попереду було море й море, безмежне й гостинне, а позаду… Позаду ще й досі диміло — то на Скутарі догоряли яничарські кишла, склади з порохом, канатами, бавовною, дьогтем.

— Ну й поставили ж ми їм свічку, господи твоя воля, — оглянувшись назад, аж перехрестився козак Тиміш, на прізвисько Клюсик. Його тоненькі вусики затіпалися від тамованого сміху.

— Не хрестись дочасно, — поволі сказав Недайборщ, не виймаючи з рота люльки. — Ось як відірвемося од них, тоді й радітимеш!

— Відірвемося, — безтурботно озвався Клюсик. — А якщо й наздоженуть, то ми їм — з гармати. От і все! Гісторія ест магістра віта[52], як казав іще пан Ціцерон.

— Помовч, — пробурчав Карпо й озирнувся. — Ціцерон…

За кількасот сажнів позаду чотири галери виляскували здоровенними веслами по спінених хвилях.

— Пильнуй! — гукнув Карпо, забачивши підозрілий рух на палубі найближчої галери. — Будуть стріляти!

І справді, задимілося біля гармат, потім хлюпнуло вогнем з гарматних жерл, лунко розкотився над морем залп.

Ядро просвистіло над самісінькою щоглою і хлюпнуло в хвилю.

— Сі бене авдімус, бене дісцімус![53] — як казали ще до Ціцерона, — знову озвався Клюсик.

Карпо тицьнув люльку до рота і затягся ядучим, як перець, димом.

— Стріляй, стріляй, щоб тебе розірвало!

Знову задимілося біля гармат, і знову бабахнуло. І на цей раз усе обійшлося. Тільки на одній чайці пробило вітрило.

Вітер дужчав — і це було добре, бо для козацької чайки чи байдака добрий вітер — то славний товариш. А от коли заштормить, як у пеклі, тоді гірше.

А йшлося якраз до того.

Надвечір море завжди завмирає. Опускає свої крила вітер, залягає тиша і спокій. Тоді здається, що по морю можна ходити пішки. Воно лагідно виблискує, осяяне західним сонцем, яке, наполовину пірнувши у блакитний обрій, розливає самого себе по воді.

Та сьогодні сонце було тривожно-червоне, аж бузкове, а вітер пінив хвилі, і все море ряботіло баранцями. Освітлені сонцем, баранці теж почервоніли, а море потемніло, стало чорно-червоним, наче налилося кров’ю.

…Козаки налетіли на Стамбул несподівано. Було їх зовсім небагато, всього п’ятнадцять суден. Але нагнали такого переполоху, що турки, які залишилися живі, не спатимуть опісля не одну ніч. Козакам пощастило захопити корабель із золотом…

Та важливіше за будь-яке золото була новина, яку везли козаки на Україну. Тиміш Клюсик, переодягнутий у яничарське вбрання, висадився напередодні на пустельному березі. Йому належало дістатися до Стамбула, розвідати останні новини в імперії, а потім, уже під час битви, яка закипить у Босфорі, повернутися на отаманську чайку. Козацький агент, який жив багато літ у столиці Османської імперії і мав розгалужену мережу своїх вивідувачів, мав передати те, що йому вдалося зібрати за останні місяці. Про місцезнаходження цього агента знав тільки Клюсик…

І Клюсик привіз важливу новину: султана Османа Другого скинуто, на престолі сидить недоумок Мустафа. Крим знову заміряється вирватися з-під залежності Туреччини.

Недайборщ дав наказ припинити битву і відступати. Завдання, задля якого п’ятнадцять чайок вирушили до Стамбула, було виконане.

Але не так просто було припинити баталію.

Мабуть, сам султан дав наказ наздогнати, спіймати і з ганьбою пригнати чайки та пов’язаних козаків до Стамбула. Хіба ж міг новий султан Мустафа пробачити, що після його вступу на престол розбійницька козачня, порушивши договір Туреччини з Польщею, напала на передмістя столиці.

Турецькі військові галери з обох боків затисли козаків у Босфорі. Недайборщ загаявся, чекаючи на Клюсика, який вплав добирався до його чайки з берега. Знялася шалена гарматна стрілянина, летіли ядра, панахаючи море, тріщали щогли й борти, але більше в турків, бо невеличкі козацькі судна стрілами пролітали між неповоротких галер, і важко було взяти їх на приціл.

Козаки гасали по Босфору, аж тріскалися їхні весла, а довкола бурунили хвилі важелезні розпечені ядра. Та козаки були мов заворожені.

Огледілися — їхні п’ятнадцять чайок проти цілого флоту. Єдиний вихід — проскочити між галер з одчайдушного розгону, щоб турчин не встиг і оком змигнути.

Карпо Недайборщ гарикнув на пів-Босфору:

— Повертай назад, та якнайборше!

І п’ятнадцять чорних блискавок, мов пущені однією рукою стріли, дружно рушили на північ.

На носі біля Карпа пританцьовував мокрий як хлющ Клюсик, виспівуючи: «І шумить, і гуде, дрібен дощик іде».

І весла на отамановій чайці били по спіненій воді в такт пісеньці, і здавалося, що чайка танцює на всі свої тридцять два весла. А за нею мчали інші.

Не встигли отямитися капудани на галерах, що загороджували шлях на північ, як чайки промчали повз них і подалися в море.