Грає синє море

— Згодні видрукувати другу частину, де ти, превеликий розумом Атанасію, числами й знаками про красу нетлінну Софії та інших храмів київських, чернігівських і галицьких пишеш… А першу частину — ми б теж видрукували з шани до тебе, та боїмося кари божої. Щось є схоже в ній на безбожні думки недавно спаленого єретика Джордано Бруно… Про те, що Земля обертається довкола Сонця.

— Чи я супроти бога? Я ж тільки його мудрість, що мені, простому смертному, відкрилася, показати хочу.

— Ми глибоко шануємо тебе, превеликий розумом Атанасію, але не знаємо, чи справді тобі відкрилася велика мудрість божа, чи то, може, щось безбоже, хе-хе…

— Чи здатні ви, люди, малотямні в числах, суд виносити про те, що є боже, а що безбоже? — Атанасій узяв свою книгу і, поклонившись ченцям, вийшов.

І отак — не рік, не два… Зрештою, вирішив премудрий Атанасій податися до славного града Острога, де були книгодрукарні прегарні, може, хоч там пощастить видрукувати працю свого життя. Пішов з ним у ту путь і Мусій Ціпурина… Та в Острозі теж не вийшло.

— Надто розумний ти чоловік, Атанасію, — сказали йому. — Не в силі ми, прості смертні, осягти твою мудрість… І від того читання сумнівів багато в наших душах оселилося. Чи варто сумнівами сповнювати тисячі душ?..

Забідкався старий Атанасій. Занедужав з горя та й помер. У тому ж таки Острозі. А перед смертю сказав Мусієві:

— Сину, бери мою книгу. Ти — єдиний, хто з неї не насміється…

— Н-не єдиний, м-мій учителю…

— Інші не насміються лише з пошани до мого імені, бо не дав їм бог хисту чути цифрову музику нескінченності. Та що таке моє ім’я? Згук — не більше… А ти ж не насмієшся, бо ти розумієш цюю музику цифр і підеш далеко, далі за мене…

Останні ці слова промовив старий Атанасій; ще стало йому сили заплющити очі… Заплющив і помер…

…Стоїть свічка, перехнябилася, а не падає, полум’я золоте на ній, мов баня Софії у ясний літній день.

…Тільки-но поховав Мусій свого вчителя, як холерний мор упав на Острог. Кинувся Мусій звідти до Кракова, а там, може, пощастить і до Болоньї, в землю італійську… Шляхами земляка Юрія Дрогобича пішов, пам’ятаючи слова про те, що нема пророка в своїм краю.

І думалося тоді йому:

«Несу кремінь і кресало Атанасія в землі, де є трут. Викрешу я кресалом Атанасія з кременю творчості іскру творчого озоріння — і трут затліє, і спалахне од нього смолоскип науки…»

«Так, так, — підказував другий голос, — а чи справді од того трута буде запалено смолоскип науки? А може, запалять вогнище, на котрім спалять, як богопротивну, отсю книгу?..»

«До к-кого ж податися, — сумнівався третій голос, — х-хто в-візьме на себе працю прочитати книгу Атанасія і сказати с-світові, що то — велемудрість, а не й-єресь, не марення божевільного? Де є той розум у світі, щоб так сказав і щоб йому всі повірили?»

І тоді сказав собі Мусій:

— Н-не шукай чужого розуму, якщо маєш свій. Т-ти віриш в істинність написаного Атанасієм — вір. І якщо твоя віра не від пустої шани, а від твого знання, т-то хай хоч увесь світ у це не вірить — ти, а не світ, істину глаголиш.

Але ці слова сказав Мусій не тоді, а пізніше, коли його разом з книгою захопив недалеко від Београда турецький роз’їзд.

Мусій сказав туркам, що він математик, астроном і зодчий. Щоправда, останнє звання його ще не підкріплене ділом… Турки швидко привезли Мусія до Стамбула й показали якомусь вельми значному чиновникові при султанській канцелярії. Той був дуже освічений, говорив з Мусієм то грецькою мовою, то латиною, а то переходив на українську. Вони багато пофілософствували на різні теми, але то була тільки попередня розмова. А коли заговорили про числа та про їхні закони, Мусій побачив, що перед ним сидить людина, яка зрозуміє те, над чим усе життя працював Атанасій. Правда, Мусій вирішив не говорити чиновникові при Баба-Алі про Атанасія. Мусій просто поділився деякими своїми міркуваннями про Айя-Софію та Софію Київську, навівши й написавши їх числові показники і вираження у формулах.

— Таж над цим ламав голову незрівнянний Абу Алі ібн-Сіна! — вигукнув турок і знову подивився на формули з таким замилуванням, з яким циган дивиться на лошака арабської породи.

…Зодчий Муса дивився на полум’я свічки, не відриваючись, мовби намагався відкрити одвічну таємницю вогню й одразу ж вивести його формулу. О ні, це поки що не піддавалося формулам…

Так, зодчий Муса не мав готової формули вогню й краси, але його чарівні числа допомагали йому віднайти найточніший варіант тих чи інших елементів споруди. Його вірою вір були математика, астрономія, архітектура. Та для пізнання краси науки й мистецтва треба було пізнати ще й коран, і писання великих мудреців Сходу, і звичаї народів Османської імперії. І тому Мусій Ціпурина не зміг встояти перед цією диявольською спокусою.

…Тепер Муса дивився на свою свічку і думав про Ісуса. Пророк Іса, як його звуть магометани, не мав нічого, крім лампади. І коли приходили до нього гості, він їх пригощав своїм світлом.

«Чи не таке ж світло маєш і ти, зодчий Мусо? Хай палає твоя лампада, даруй людям світло. Світло — це дуже багато», — казав один голос.