Грає синє море

«Чому ж твоя лампада, Мусію, палає хтозна-де? Чом твій народ не бачить того світла?» — питав другий голос.

«Але ж тут моя лампада може палати, бо є олія для світильника, а вдома вона загасне», — відповідав сам собі зодчий Муса.

«Так відповідали всі зрадники!» — вигукував Мусій Ціпурина.

«А Юрій Дрогобич? А тії українці, які розписували костьоли полякам ще хтозна-коли? Вони — зрадники?»

«Вони служили вірі христовій, а ти?»

«Я маю потребу будувати — мушу явити світові, на що здатен».

«А якби ти мав потребу вбивати?» — як постріл, пролунала думка.

Відповісти самому собі зодчий Муса не встиг. Десь поряд гримнуло два справжні постріли. Потім пролопотіли чиїсь кроки — хтось біг вулицею…

Зодчий Муса за давньою спудейською звичкою заходився чухати свою потилицю. Колись тут була кучма, а зараз голова була по-мусульманськи поголена.

Зовсім недавно яничари задушили султана Османа Другого, тепер султаном Мустафа. Бездарний нащадок Сулеймана Кануні… Так і чекай, що не сьогодні-завтра замість нього хтось інший сяде на престол.

Та хіба це мусить цікавити мімара Мусу?

У вікно постукали: зодчий Муса здригнувся, хоч у глибині душі, підсвідомо, чекав на цей стук… Хто б то міг бути? Може, покликати слуг? Може, прийшли якісь наймані вбивці?

Підійшов до загратованого віконечка. Чиїсь закривавлені руки вхопилися за грати.

— Кім о? [55] — запитав.

— Імдат![56] — почув замість відповіді.

Цього пізнього гостя-незнайомця звали Спиридоном. Він був грек, християнин, один з багатьох тисяч християн, які жили у Стамбулі. Він не міг іти, бо куля пробила йому ногу…

Муса і його служник затягли Спиридона до кімнати…

Муса сидів навпроти грека, якого вправно перев’язував слуга, і слухав, як грек, кривлячись од болю, розповідав про себе:

— Я, ефенді, син купця Петроса, грека. Ви знаєте купця Петроса — та, зрештою, його багато хто знає…

— Не знаю, — відповів по-грецьки Муса.

— О, я чую, що ефенді грецькою говорить краще, ніж турецькою, — радо перейшов на рідну мову Спиридон. — Хто ж він є насправді?

— Я з Києва.

Грек скривився, наче йому хто ще одну кулю в ногу загнав.

— Чому ж ви, ясний пане, не християнин?

— Про це довго говорити, та й… Н-ну, і що ж далі?

— Що далі? Покохав я одну дівчину. Теж грекиня. Теж християнка. Вирішили ми одружитися. Мені — двадцять один рік, їй — сімнадцять… Ах, яка це дівчина! Софія звуть її… Очі її…

Муса слухав Спиридона, але не сприймав його мови.

Йому раптом здалося, ніби лежить він під березою в лісі й дивиться у рідне небо. Вітер обережно перебирає дрібним листом…

Як давно Мусій не був удома, в своїх рідних Лозовиках. Річка зміїться в лозах. З одного боку ліс, з другого поле приступає, наче море. Над полем літати хочеться, в лісі — ховатися. І справді — в лісі жили розбійники. Але їх Мусій не боявся — от для графа Болеслава Лозовицького та його надвірної варти розбійники були страшні.

Було в Богдана та Одарки Ціпурин двоє синів — Мусій та Яремко і донька Марійка. Яремкові зараз тринадцять літ, а Марійці вже вісімнадцять. А коли востаннє бачив їх Мусій — зовсім ще діти були. Але Яремко вже й тоді ріс буцматим, сердитим та розумним. Ішли повз графський палац — почав Яремко якоїсь пісні задиристої виспівувати. Каже йому Мусій: «Тихше, не люблю, коли люди кричать на всю горлянку, досить з мене того галасу, що в Києві наслухався».

А Яремко: «Буду — і все. Графові на зло».

— Розбишака росте! — хитав головою старий Ціпурина. — На палі сидітимеш, хлопче, — згадаєш мої слова.

— Ха-ха-ха! — у відповідь.

Батько — ложкою по лобі:

— Я тобі дам: ха-ха-ха! Он дивись на Мусія, який чоловік із нього виріс! А з тебе що буде, коли в тебе у голові аж гуде?

— А він заїкається! — знову Яремко.

Хрясь! Аж ложка зламалася.

Випнулись на Яремковому лобі дві гулі. Сипнуло солоними іскрами з очей просто в борщ.

— Я ось виросту, піду в козаки, то я вам, батьку, ще й голову одрубаю. Шаблюкою. Щоб знали, як битися…

Отакий парубійко! Усе — насупроти!

Коли-то його Мусій знову побачить? Коли побачить батька-матір, сестричку Марійку, землю рідну?

А Київ, Київ…

Були вони спудеями, з Клюсиком Тимохою (був такий спудей-голодранець з Поділля) ходили по городах київських, там, де Андрій Первозванний колись ходив, зорі роздивлялися, вітри дніпрові грудьми ловили. Сказав якось Мусій Клюсикові про дівчину кохану — блиснув очима Тиміш, зуби вишкірив:

— Негоже про бабів думати! Треба думати про Січ! Ось закінчу науку й на Січ подамся.

— Будеш розказувати хлопцям про Агіса, спартанського царя?

— А що? — аж спалахнув Клюсик. — Той Агіс був розумний чолов’яга. Він казав, що не треба питати, скільки ворогів, а де вони… Ти мені, Мусію, не переч. Світу побачу — ого-го! Й на Січі моя наука людям потрібна буде! Там — орли! А ти сиди тут, молись у монастирі та про дівок мрій. Та черево відрощуй. А ми не такі. Едімус, ут вівамус, нон вівімус, ут едамус.[57]

…Стріпонув головою. То про що цей грек розказує?