Грає синє море

А-а, про свою дівчину. А в Мусієвій голові знову вималювалася Софія Київська, величний храм землі рідної. Ні, він не відцурався батьківщини. Яка, зрештою, різниця, де той храм стоятиме — у Києві чи в Стамбулі? Головне — він стоятиме. Для всього людства. І все людство знатиме, що той храм витворено ним, Мусієм Ціпуриною, який родом з-під Києва. Власне, знатимуть його як зодчого Мусу, але ж, як би там не було, знатимуть… Софія… Айя-Софія… Свята Софія… Храм Софії був і є, а чи правлять у нім християни, чи магометани, — яка, зрештою, різниця?! Га?

— Г-га? — Муса не постеріг, як уголос запитав самого себе.

Спиридон зрозумів це по-своєму і повторив сказане:

— Так ото й кажу: приїжджаю з подорожі, біжу до батька, несу йому наторговані гроші, а він плаче. «Сину, — каже, — доки ти їздив на Кандію, Надир-бей забрав від тебе твою майбутню жону».

У кімнаті запанувала тиша. Палахкотіла свічка, кидаючи відблиски на аркуш з планом великої мечеті, яка незабаром постане у центрі Стамбула, щоб дивувати весь світ.

Грек розповідав, що його Софія зрадила тільки тому, що Надир-бей, закохавшись у неї, посадив до зіндану її батька. Вона вирішила в ім’я спасіння батька піти на таку жертву — вийти заміж за сімдесятирічного вельможу.

Спиридон — молодий чоловік з тоненькими чорними вусиками та кучерявою борідкою. На низький лоб спадала злипла від поту кучма волосся. Вузький і довгий («Зовсім не грецький», — подумав Муса) ніс дивився трохи праворуч, то могло бути наслідком бійки. Червона сорочка була розідрана, з-під неї виглядали волохаті груди, а вузенькі сині штани були в грязюці та крові.

— Мерзотний Надир-бей, — сплюнув кров’ю Спиридон. — Він таки мене підслідив… О, сто проклять на його нікчемну голову!

Софія, вийшовши заміж за Надир-бея, передала вістку Спиридонові, щоб він прийшов до неї. Він прийшов. І вдруге прийшов, і втретє… А потім Надир-бей щось, мабуть, запідозрив. Він наказав слугам зробити засідку. І от Спиридон у неї якраз і втрапив…

— Навіщо ти мені все це розповідаєш? — розгублено запитав Муса. — Я н-не християнин і не грек… А що, як я узавтра п-піду до Надир-бея і скажу, що той, хто ходив спокушати його дружину на зраду, зараз лежить у мене поранений?.. Адже той же Надир-бей дає мені гроші на побудову мечеті…

— Ви не скажете Надир-беєві нічого! — вигукнув Спиридон, але його товсті губи затремтіли.

Від головного входу до будинку почувся якийсь шум, крики, стукіт. Убіг захеканий служник:

— Пане, там акинджі добиваються до вас. Когось питають.

— Н-ну? — Муса неквапливо взяв у руки ятаган, яким він умів орудувати, як і козацькою шаблюкою, й, пригнувшись по-ведмежому, пішов через темні кімнати до дверей.

— Я — мімар султана. Н-негайно йдіть звідси, бо завтра за наказом найяснішого хондкара Мустафи вам п-познімають голови!

— Але ми шукаємо злочинця!

— В будинку султанового мімара н-не може б-бути місця для злочинців. Це вам давно слід затямити! Чекіл![58]

За дверима замовкли. Потім почулися кроки… Далі й далі…

Муса витер піт з чола. Слава тобі господи… Ледь не перехрестився — за давньою звичкою…

У його кімнаті було темно. Важко дихав Спиридон.

— А чому свічка загасла? З-згоріла вся, чи що? — запитав Муса.

— Чому згоріла? Упала. Вона ж у вас і так стояла криво, — відповів грек і застогнав…

Розділ четвертий, у якому герої більше діють, ніж думають; зрештою, це не так уже й погано

Коли Недайборщ, підхоплений хвилею, летів назустріч галері, він ще встиг закричати:

— Хлопці, хапайтеся за весла!..

Його кидонуло на брус, що навис над водою. Недайборщ сильно вдарився, але встиг-таки вхопитися за нього.

Чи почув хто його крик, чи ні, Недайборщ не знав. Він завмер на брусі. Намагався вслухатися в навколишній рев, аби почути, чи немає поряд ще кого. Але що можна почути у цій веремії?

Море шаленіло. Воно жбурляло галеру, лупило своїми тисячопудовими кулаками в її борти.

Карпо сповз з бруса й поліз уздовж борту до корми.

І раптом наткнувся на людське тіло. Власне, то була голова. Карпо одразу відчув, що голова поголена, з оселедцем. Отже, весляр чи козак.

— Хто ти? — прошепотів Карпо.

— Це я, отамане, — почувся знайомий голос Клюсика.

— Де ти взявся? Ти ж, чортів сину, втопився!

— А я зачепився в морі за весло та й вибрався.

— Як ти мене побачив?

— А я вночі бачу, як кіт, — прошепотів Клюсик і раптом схлипнув.

— Чого ти?

— Чайки жаль і хлопців… Дурно пропали…

— Всі?

— Не всі, кілька вчепилося за весла…

— Що робити будемо?

— Воювати, — просто відповів Клюсик.

Це вже було смішно! Битися з екіпажем галери — це душ двісті турків, не менше, а їх, козаків, поки що тільки двоє…

— Почекай, треба взнати, що тут і як, — прошепотів Карпо.

Він поліз уперед. Галера здригалася від ударів хвиль. Відчувалося, як рівномірно працюють весла: раз-два, раз-два… Головне, щоб хлопці добре трималися за ті весла. На веслах сидять невільники, і, відчувши зайву вагу, вони одразу здогадаються, що це козаки…