Грає синє море

Вражені криком, усі на мить завмерли — і ті, які наступали, і ті, які оборонялися. А ще за мить побачили, як, набираючи швидкості, летить на всіх двоколісна гарба з палаючими барилами смоли. Чому вона летить, хто її жене на людей, про це ніхто не встиг навіть подумати. Гарба летіла, змітаючи і своїх, і чужих. І тоді яничари відскочили назад, бо палаючої смоли бояться навіть гепарди й рисі; вони посипалися, мов мурашня, за виступ скелі, а за ними, виливаючись киплячою чорною смертю, перекидаючись і крутячи колесами, мов смертельно поранений огир, полетіла гарба…

І тільки тоді, обварені димною смолою, зсудомлені в лещатах смертельної агонії, побачили яничари ту людину, яка перекинула на них гарбу.

— Отако! — кричав Йован яничарам, показуючи пальцем. — Пішов по вовну, а повернувся сам стрижений! Ану, давай знову!

Від диму перехоплювало подих, повітря було насичене смородом і гарячою сирістю, з Йована лився піт, обличчя було в сажі й крові, він вертівся у проломі, мов дзига в руках самого люципера, від якої, хоч як прицілюйся, відлетять геть усі стріли, навіть отруєні, і геть усі кулі, навіть заговорені. І яничари, яким пощастило сховатися за камінням далі від купи тих, що конали, справді-таки стріляли в Йована, але всі стріли чомусь пролітали повз нього, а чорногорець лишався неушкодженим.

Може, Йован таки б докрутився, але в цю мить чиясь рука смикнула його за штани з-поза руїн муру.

— Чого тобі? — з досадою намагався відмахнутися Йован, але побачив особистого джуру самого воєводи Душана.

— До воєводи!

— О! — замість відповіді вигукнув Йован і схопив на льоту турецьку стрілу. — Ти диви, вертиться, мов бджола. Кусюча! Просто в тебе летіла!

Джура воєводи Душана, знаючи Йована вже не перший рік, і не подумав хоча б для ввічливості здивуватися зі спритності чорногорця.

— Воєвода Душан на тебе чекає…

Досі Йован не вважав себе поважною персоною. Три роки тому, щоправда, коли Йован був у козаках (відбили вони його разом з турецькою галерою, де він був веслярем), сам отаман Недайборщ присилав до чорногорця свого джуру. Але це було давно…

— Та зачекай ти зі своїм воєводою, — досадливо, мов від оси, відмахнувся Йован. — Онде знову лізуть, мов скажені.

Так, яничари знову полізли на приступ. Раптово, несподівано всі разом вискочили вони з-за каміння і з криками: «Ялла!» — кинулися до пролому.

Але час було вже втрачено. Оборонці фортеці вже встигли зайняти свої місця біля пролому, і на тих, що йшли на хюджум, посипалися кулі, стрілц, каміння.

Тим часом на відстані півмилі від місця бою дивився на Йована в зірну трубу невисокий сухорлявий чоловік у ширококрисому капелюсі та плащі — з вигляду явний фаранг[60].

Цей чоловік різко відрізнявся своїм виглядом і поведінкою серед яничарського начальства та слуг. Для необізнаних поява в лавах яничар людини з італійським прізвищем Гаспареоне могла взагалі видатися незрозумілою.

Сеньйор Гаспареоне не був італійцем. Тільки чиновники таємної дефтерхани Баба-Алі знали його справжнє ім’я та прізвище. Це був шпигун в особливо важливих справах Камаль Сус — людина-перевертень, вовкулак, який знав усі мови гяурів, усі їхні звичаї і таємниці.

Ватажок яничарської тисячі, яка штурмувала монастир над Крвавицею, нічого цього не знав і не відав. Він знав тільки те, що цьому чоловікові він, хоробрий і вельми заслужений Музафар-ага, повинен підкорятися беззаперечно. Музафара-агу це лютило, оскільки свого високого становища він досяг не при дворі, а в численних баталіях за мусульманську віру, за зелене знамено пророка, — а от про якісь там, бодай найменші, ратні подвиги сеньйора Гаспареоне він не чув…

Чоловік, який називав себе сеньйором Гаспареоне, не відривав зірної труби від свого правого ока. Він дивився на бій, не звертаючи жодної уваги на Музафара-агу, який стояв поруч. І лише тоді, коли побачив, як оборонці фортеці знову відігнали од пролому помітно поріділі яничарські орти, відірвав трубу від ока. Його міцне, щойно виголене і однак синювате підборіддя ледь здригнулося, і Музафар-ага почув:

— Погано б’ються твої воїни.

Гаспареоне простяг Музафарові свою трубу, але яничарський доводця мав добрий зір. Він тільки дужче примружився, хотів щось відповісти, але стримався.

— Великий аллах, — продовжив Гаспареоне, — але боюсь, що не буде безмежною його милість до тебе, Музафар-ага!

Під хмарним небом лунав тривожно урочистий мідний дзвін…

Незадоволений тим, що його зненацька відірвали од діла, Йован широкими кроками простував до воєводи Душана і все намагався випитати у джури, навіщо здався грізному войовникові й смиренному ченцеві він, простий воїн. Одначе джура чи то не чув запитань Йована, чи то просто не бажав відповідати. А може, він і справді нічого не відав — порядки в монастирі були суворі, як оці коридори, що вели від трапезної до келії, в якій перебував нині Душан. Йован смикав душанового джуру то однією рукою, то другою, але той ішов мовчки, не відповідаючи жодним словом. Брови у джури були мовби зсунуті в одну лінію, а вуста наче склеєні варом.