Грає синє море

Йован не знав, що саме зараз у келії воєводи Душана відбувалася розмова, яка мала відношення й до нього.

У келії воєводи Душана сиділо двоє людей. Келія була темна, єдине віконечко закладено диким каменем, із щілини стриміло вістря турецької стріли. На столі з картою й чотками — свічка.

Воєвода Душан був уже немолодий, але міцний духом. Сива борода, яку належало носити духовній особі, була розкошлана, і не було в ній навіть натяку на монашеську благосність. На голові, під клобуком — закривавлена біла хустка. Вчора воєводу поранено в голову.

Біля темної стіни, мало не зливаючись з нею, сидів чоловік у плащі. Він слухав воєводу, а однією рукою весь час то застібав, то розстібав пряжку на плащі…

— Графе, — сказав воєвода Душан, пересуваючи свічку трохи вбік, щоб краще видно було карту. — Я послав по чоловіка, який поїде з вами до запорозьких козаків і до київського митрополита Йова Борецького…

— Це так несподівано, — нервово смикнулася щока у графа. — Я гадав, що мій від’їзд буде не таким…

— Я теж гадав… Але… Якимось чином вони довідалися, що ви тут. Ми не встигли гаразд домовитися про спільні дії з Римом та французами… Але доведеться вже вам про це подбати з Києва… Одне слово, у вас мої рекомендації-листи до Йова. Документи, з якими ви пройдете турецькі заслони за Дунаєм, теж… На цих грамотах — особисті печатки султана Османа Другого. Зразків печаток нового султана — Мустафи — ми, на жаль, дістати ще не встигли. Вам залишається дістатися до України, зустрітися з Йовом Борецьким, а він вам допоможе приступити до виконання вашої місії… Хай допоможе вам у цьому наш господь…

— Але ж Європа, — ліва щока графа сіпнулася, наче від болю, — ще не дала таких гарантій. А польський король Сигізмунд взагалі відмовився обговорювати це питання…

— Надто багато думає про себе після Хотинської битви… Але досить і того, що, зв’язаний договором про мир з турками, король вдасть, що він нічого не знає про дії запорожців.

Граф замислився, нервово перебирав пряжки на плащі. Зморшки зійшлися над переніссям. Сіпнулася щока.

— Треба вірити в свою місію, — суворо кинув оком на графа воєвода. — Треба вірити…

Душан знову переставив свічку, обережно торкнувся пальцями лоба.

— Ближче, сину мій! Дивись на карту. Боюсь, що повінню знесло міст на Дині. Тому доведеться йди в обхід. Ось тут, — пошукав указку, не знайшов, висмикнув із розщілини турецьку стрілу, показав на карті… — А далі покаже тобі дорогу на Вкраїні Йован, ну й твій досвід, розум і серце.

Страшний вибух стряс келію. Згори на стіл сипнуло піском.

— Бач, — воєвода кивнув головою в бік закладеного камінням вікна, — по тебе… Інакше — навіщо їм наша маленька фортеця?

Йован уже наближався до дверей келії, а джура так йому нічого й не сказав.

— Та ну тебе! — махнув, зрештою, рукою Йован. — Мовчить, як турецька могила.

Йован не помітив, що ззаду показався отець Іоанн і уважно подивився услід йому та джурі. Вони не помітили, як отець Іоанн нечутно ввійшов у напівпрочинені двері келії, що сусідувала з келією Душана, а коли озирнулися, то коридор був порожній, наче в ньому ніхто, крім Йована та джури, й не проходив.

Джура постукав у двері, і Йован, не чекаючи на запрошення, штовхнув їх і увійшов до келії воєводи Душана.

Він навіть не звернув уваги на людину, яка сиділа біля стіни, хоч не раз бачив її раніше. Поглянув на воєводу і коротко запитав:

— Нащо?

Джура одразу ж вийшов, причинивши двері.

— Чого без сорочки? — запитав трохи здивований Душан. У такому вигляді ще ніхто не заходив до цієї келії.

— Жарко… там… — відповів Йован. Побачивши свічку, вийняв ножа з-за пояса, підставив лезо під полум’я.

Тривожно-тривожно забамкав дзвін. Це турки, напевне, знову кинулися на приступ.

Йован розпеченим ножем приклався до правої руки і швидким рухом зробив десяток зарубок на шкірі. Задихнувся від болю, хапонув повітря. В келії засмерділо горілим м’ясом.

— А це навіщо? — запитав воєвода.

— А так… Десяток яничарів порішив сьогодні… Зарубку роблю… А то ще забуду…

— На Україну поїдеш… на Січ… Поїдеш з ним, — вів далі воєвода Душан. — Візьмеш іще когось чи й так доїдеш?

— Тут дорога кожна шабля… Я й сам би не їхав…

— Це — мій наказ, — суворо сказав Душан.

— Коли їхати? — діловито запитав Йован.

— Зараз. Негайно. Доки маємо час…

— Довкола — яничари…

— Хоч по повітрю… Ясно?

Воєвода, зрозумівши з виразу обличчя Йована, що той збагнув геть усе, підвівся і осінив обох широким хрестом.

***

А дзвонар Добривоє, побачивши, як турки знову прориваються у пролом, з останніх сил смикався пораненим тілом. Бій кипів уже всередині фортеці.

І раптом Добривоє побачив, як неподалік, по горах, помчало двоє вершників. Він усміхнувся, подумавши, що вершники, напевне, мчать по підмогу, і саме цієї хвилини просто в шию йому влучила стріла. Останнім зусиллям він смикнув мотузку, а далі позадкував, аж доки не вивалився крізь отвір назовні. Останнє, що встиг побачити Добривоє: вершники промчали по гребеню гори і зникли…