Грає синє море

Так грало воно й п’ять літ тому, коли молодий Осман став султаном Високої Брами — хондкаром Османом Другим.

Осман Другий мріяв тоді про панування над усім світом. І мрія здавалась йому досяжною та близькою. Нарешті Висока Брама має на престолі справді султана, а не п’яницю й недоумка на кшталт Мустафи… Те, чого не могли здійснити ні Мухаммед Фатих, ні Селім Явуз, ні Сулейман Кануні та Селім Мест, те здійснить він, Осман Другий. Він нарешті задушить Чорногорію й доб’є персів, він розгромить Австрію й Ляхистан… Ляхистан давно б улігся «од можа до можа» перед Османом, як ведмежа шкура, та й австріяки не могли б довго відбрикуватися, якби не ота ватага — яка там ватага? — набрід голодранців, що йменує себе козаками. Він розгромить цю дику ватагу — і ніщо вже не загрожуватиме його флангам та тилам…

Але для цього треба реорганізувати військо. І передусім — знищити яничарів. Вони хоробрі тільки за гроші та пільги. Вони думають лише про власні вигоди, а не про державу. їхні керівники неохоче підкоряються султанові.

…Делавер-паша вбіг до султанового покою. Плутаючись у халаті, впав перед Османом.

— Вони втретє шлють своїх посланців, — тремтячи, прошепотів він. — Змилуйтеся, найясніший хондкаре!

Блиснуло каре око султана. Під ріденьким вусом стислися, мов перед плювком, губи.

Він, Осман Другий, який при Хотині не раз дивився в очі смерті, не зрушить, не поступиться перед яничарами… Досить того, що відступив, а потім і побіг перед Ходкевичем та Сагайдачним!..

«Ах, як мало я мав часу! Та якщо аллах допоможе, яничари вгамуються, зберу військо, і світ ляже до моїх ніг! Але яничарам — смерть! Давіть ім’я їхнє зникне!»

Делавер, про якого Осман забув, дивився на свого володаря переляканими очима.

— Щ-що р-робити, найясніший х-хондкаре?! — проскиглив він.

— Вони й досі вимагають твоєї голови?

Делавер заплакав, розмазуючи сльози.

Осман підійшов до Делавера, схопив за барки, різко підняв. Двічі з насолодою вдарив по щоках, аж сльози бризнули, мов іскри з-під кресала.

— Тобі давно треба знести голову, — просичав султан. — І, будь певен, тільки-но закінчиться це неподобство — знесу. Бо ти — нікчема. Але зараз не бійся. Я не можу тебе їм видати, бо це означатиме, що я здався. Я ж мушу бути як кремінь.

Делавер догідливо закивав головою.

Карі очі Османові потемніли, він підійшов до вікна.

— Якби аллахові треба було, щоб я загинув страшною смертю, але щоб це сталося в ім’я імперії та її блага, я сказав би спасибі й пішов не вагаючись на смерть… А ти, про що ти думаєш? Про свої скарби, про свої палаци, про своїх рабів та дружин?..

— Аллах, аллах, вря-а-туй нас…

— Оці падлюки, — Осман показав рукою за вікно, — оці падлюки добре воюють, коли знають, що їх чекає багата нагорода. А за що б’ються оті козаки, яких ми називаємо набродом? Нагород від польського короля їм чекати нічого. Так чому ж вони вмирають тисячами, а не відступають? Чому нас було при Хотині двісті п’ятдесят тисяч, а козаків з поляками — вісімдесят, — і не ми їх, а вони нас погнали?.. Ну?..

Султан заходив по кімнаті. Делавер, витираючи піт, стежив за кожним його кроком.

— На яке військо я можу зараз розраховувати? — з тінню надії в голосі запитав Осман.

Делавер мовчав.

А якщо їм дати Делавера й тих вісьмох — що тоді?

Ні! В історії Високої Брами ще не було випадку, щоб яничари скидали і вбивали султана. Султан — це святе! Але вони можуть просто сісти Османові на голову і змусити його робити те, що захочуть. А це означає — загибель імперії…

***

У яничарських кишлах[31] було неспокійно.

— Не хочемо в Мекку! — лунало там. — Досить з нас походів на Ляхистан! Хай нам заплатять те, що обіцяли! Хай заплатять і за наших загиблих товаришів, які полягли під козацькими та польськими шаблями! Ми стомилися в поході, ми не дійдемо до Мекки!

В орті, де служили Лазіз і Селім, були найхоробріші вояки, які особливо відзначилися при Хотині. Дехто з них розумів: нарешті Османська імперія має султана, який може повести її до слави й могутності. Султан скупий, але перший же переможний похід принесе яничарам і злото, і срібло, й діаманти. А зараз треба зав’язати тугіше пояси, надіятись на аллахове милосердя й не зважати на пусті балачки про те, що от-от, мовляв, яничарський корпус буде ліквідовано. «Як тільки дійде до цього — ми просто не дамося!» — так казали і Селім, і Лазіз, і навіть Абдуррахман.

Лазіз засперечався з Абдуррахманом Ешеком [32]. Лазіз сказав:

— Під Хотином нас спіткала невдача. Мабуть, якийсь гюнах[33] є на султані. Може, той, що в нього жінка — уруска…[34]

— А ти знаєш свій гюнах? — вишкірився Абдуррахман і зовсім не до речі зареготав, гучно втягуючи в себе повітря. За цей сміх його й прозвали Ешеком.

— Знаю. І за свій гюнах я готовий молити аллаха, а за гріхи всіх інших відповідати не збираюся… Як на те пішло, то у нас взагалі самі мерзотники — від ода-баші[35] до самого візира… Та й султан такий же… Набачились їх уже кілька за останні роки…

— Тихше, онде Калин Дудакли[36] зайшов.