Грає синє море

Нарешті гонець з Баба-Алі[18] зупинився перед покоєм Якуба-баші. Великі, тонкої різьбярської роботи двері безшумно розчинилися, і гінця було з уклонами запрошено до покою.

Гонець увійшов до великої освітленої кімнати. Стіни кімнати завішані килимами, дорогою зброєю. Біля стіни на подушках сидів товстий чоловік років за п’ятдесят, рудий, низьколобий і похмурий. Пишні нафарбовані вуса стирчали вгору, борода кучерявилася, на голові — чалма з оздобленим діамантами місяцем-молодиком.

— Я ласкаво слухаю тебе, посланцю найяснішого хондкара — султана Високої Брами, — сказав бейлер-бей.

— Я приніс звістку, перед якою геть усі печалі вісімнадцяти тисяч світів — ніщо. Я приніс звістку, від якої потемніє ясне сонце над сімома кішварами… [19]

«О аллаху всемогутній… Невже?»

— У синій колір увібралася наша земля, — вів далі посланець. — Наш великий і всемогутній хондкар Амурат Третій переселився у світ, де немає земних печалей і турбот…

Якуб-баша упав на землю і голосно заридав:

— Вай-вай-вай!

За хвилину вже ридав увесь палац. Стогони й плачі лунали звідусіль. Бейлер-бей лежав, ридав і думав про те, хто ж нині стане хондкаром. Невже Мухаммед?..

Так, повноправним володарем Туреччини став не Ях’я — малолітній син гречанки Єлени, а син іншої дружини султана — Мухаммед…

— Нехай аллах дасть сили найяснішому хондкарові Мухаммеду Третьому повести нашу країну до ще більшого розквіту й щастя. Ми всі вірно служитимемо йому, — урочисто сказав бейлер-бей.

— Є ще одна звістка, — перебив гонець. — Прошу прочитати оцей фірман[20] султана, адресований вам особисто.

Бейлер-бей Якуб розгорнув шматок пергаменту.

«Наказуємо в будь-який спосіб умертвити Ях’ю. Мухаммед Третій».

Всю ніч нуртувало, шаленіло Чорне море.

Холодний вітрюган летів з півночі, з далекої, невидної української землі. Він летів, женучи перед себе чорні розкошлані хмари. Перед самим берегом вітер кидав ті хмари вниз, бив ними по воді, мов праником, і тоді гриміло все навколо, здригалися скелі, ламалися столітні дуби на узвишші.

Трапезонтська бухта була схожа на велетенський казан, у якому варилося якесь шайтанове вариво.

Трапезонт мовби вгруз у землю і прикрився покрівлями, які двигтіли під дужими поривами бурі.

Такої буремної ночі з крутого скелястого берега до моря спускалося четверо людей. Попереду йшов невисокий товстий чоловік з палицею в руці. Він обережно намацував ногами шлях і підтримував високу молоду жінку в довгому чорному одязі.

Далі йшли хлопчик і жінка, трохи нижча за першу. Вона ж несла в лівій руці великий клунок.

Це були харем-агаси Махмуд, Єлена, султанчук Ях’я та Устя.

— Уже недалеко, — прокричав харем-агаси і показав у темряву рукою. — Он там, за поворотом, якраз і буде…

— Хоч би скоріше, — прошепотіла Єлена.

Устя тримала Ях’ю за руку. Малий слухняно дибав за нею. Йому не казали нічого, але розумний султанчук відчував, що цієї ночі у його житті відбувається якийсь крутий поворот…

Стара болгарка Параскева, як тільки почула в палаці бейлер-бея про те, що вже є новий султан, одразу побігла до свого земляка Махмуда. Вони вирішили: треба рятувати Ях’ю.

— Я нікуди не поїду звідси, — відповіла Махмудові Єлена. — Ніхто не посміє вбити мого сина, якому сам батько заповідав владу. Ось у мене його лист… Я поїду до Стамбула. Я покажу Мухаммедові власноручно написані султаном слова про те, кому має належати влада. Я при всіх скажу, що він — самозванець!

— У ваших словах — найглибша істина, але ж Мухаммед кине вас і вашого сина до зіндану[21], де вас уб’ють… Уб’ють, бо кожен новий султан мусить убити своїх братів-ворогів…

— Я не можу кидати рідну землю.

— Вона для вас така ж рідна, як і для мене, прошу вибачення, що посмів порівняти свою нікчемну особу з вашою.

— Але це — рідна земля мого Ях’ї.

— Він ще повернеться сюди. Але — султаном. Він візьме владу в свої руки. Проте для цього треба дійти зрілого віку.

І от вони втікають з Трапезонта.

Ось і берег. Десь там, у морі, стрибає, скаче на хвилях невеликий сандал[22]; на ньому одчаюга капудан-ага[23], якому заплачено фантастичну суму золотом, матроси, які не бояться нічого в світі, крім хіба що ножового удару в спину, — вони теж одержали по доброму гаманові з грішми…

— Хутко в човен!

Бородатий моряк схопив на руки Єлену і поніс у човен, що гойдався на хвилях. Махмуд узяв на руки Ях’ю. Устя опинилася в обіймах якогось безбородого й безвусого турка.

Вона теж зразу не хотіла втікати з Трапезонта. Десь тут був її Тодорчик. Але Махмуд сказав:

— Усте, коли Ях’я повернеться назад і стане султаном, він допоможе знайти і врятувати твого сина. А на що ти сподіватимешся, як сидітимеш у Трапезонті? Та й, зрештою ж, ти тікаєш з неволі агарянської, з рабства…

— Душа моя на Україні, а серце тут, біля Тодорчика…

— Ні, ти повинна їхати.

Устя довго плакала, але зрештою погодилася.

Ях’я цупко тримався за борт широкого незграбного човна, що його кидали хвилі з гребеня на гребінь, мов опуку. І лячно вдивлявся в темну, розкипілу безвість…