Грає синє море

І одноокий змахнув шаблею… І водночас — чаєчкою підстреленою зойкнула Устя, вирвалася з рук чотирьох дебелих турків, упала на землю під ноги Никодимові, вхопила його голову і приставила до скривавленої шиї.

— Никодимчику! — закричала вона, не вірячи самій собі.

Випрямилися напівзігнуті Никодимові ноги — і вирвалася з коренем яблуня. І впали вони втрьох на землю — Никодим, Устя і яблуня. Покотилися яблука…

Ще довго по тому бродила наддністрянськими горами й долами пара чорних волів, запряжена в нові сани. А на санях стояла домовина з мертвим дідом і лежала чорна-пречорна, стара-престара скрипка. Нікому було поховати старого Скрипника, бо того року по Поділлю ніби невблаганна моровиця пройшла — турки брали свій страшний податок кров’ю.

І там, де раніш квітувало садками велике село Сугаки, лишилися чорні руїни. По руїнах блукав безрукий сивий чоловік; коли хтось зрідка зустрічався йому на шляху, він шкірив зуби й казав:

— Г-ги-и!

Її продали трапезонтському бейлер-беєві[5] Якубові-баші. Продали недорого — це був не той товар, що потрібний для султанського гарему. Та й у господарство бейлер-бея Устю куплено лише за служницю при котрійсь із його дружин. Її одразу ж запримітила Фітне й запитала:

— Ад?[6]

Устя вже знала це слово, але вдала, що не розуміє.

Фітне запитала ще:

— Нереден?[7]

Устя промовчала.

— Ого! Ця дівка гадає, що мій чоловік триматиме для неї товмача, — мовила Фітне управителеві. — Дайте її мені, я її навчу.

Першого ж вечора пані покликала товмача і сказала Усті:

— Ось дзвоник. Тільки-но почуєш його, негайно лети до мене. Зрозуміла? Будеш лінуватися — покараю. А тепер — іди.

Устя вийшла. Одразу ж залунав дзвоник.

Вона кинулася до покою.

Фітне показала на свої ноги і щось мовила. Що — Устя не зрозуміла. Вона подивилася на старого товмача й запитала:

— Вона хоче, щоб я їй ноги мила?

Товмач ствердно опустив повіки.

Першим бажанням Усті було: плюнути у відповідь.

Та подумала: «Я в неволі, мушу робити все, що наказують. Якщо навчуся всього, може, ще й утечу…»

…Так минали день за днем, тиждень за тижнем. Тяжку «науку» служниці Устя опанувала швидко. Минуло якихось півроку, а вона вже могла говорити по-турецьки, швидко виконувала будь-яке бажання пані Фітне. От тільки з кожним днем усе важче й важче слугувати… Устя відчувала кволість, хотілося спати, вона знала, чому це, і з острахом думала про майбутнє…

Тривожної червневої ночі, коли над Трапезонтом лютував шторм, у служниці бейлер-беєвої дружини Фітне народився син. Це був буцматий хлоп’як, дуже схожий на свою чорняву матір, тільки очі були батькові — сині-сині, як волошки на далекій Україні.

Бездітна Фітне не любила дітей. Через місяць чи два після народження Тодорка — так Устя назвала сина — господиня накаже забрати дитину в служниці й віддати у спеціальний притулок.

Одна з служниць — стара болгарка Параскева — шепнула Усті:

— Дивись, Усте, коли б не було біди з малим… Можуть віддати в яничари[8]. Збасурманиться, дадуть йому інше ім’я, не знатиме ні батька, ні матері, покладе свою голову десь на війні.

— О, горе моє!

— Слухай, що я скажу, — зашепотіла Параскева. — Я можу позначити твого сина так, що він з тим знаком ходитиме, доки житиме.

— Боже мій, як же? Ти тільки не покаліч!

— Є такий спосіб. Я свого сина теж позначила. Може, дасть бог, пізнаю колись серед яничарів…

В цю мить залунав дзвоник. Устя поклала малого й побігла до господині. Та готувалася до сну.

— Розкажи мені казку — і найцікавішу, чуєш, Усте? — мовила вона, усміхаючись.

Господиня лежала в ліжку, напахчена найкоштовнішими парфумами, в самотині їй було нудно. Устя глянула на її пещене біле тіло, на пишні чорні коси, на тонкі брови, що сходилися над переніссям, на малесенький носик, на примхливий, нафарбований червоним ротик, на вузькі очі кольору дозрілої сливи…

Устя розповідала, а сама думала: що там робить її Тодорко, чи не прокинувся він, чи не плаче. То добре, що біля нього Параскева, але їй однак здавалося, що з дитиною може статися щось лихе…

— Ну, ти, чого замовкла? — сердито озвалася Фітне.

— Пані, — заридала Устя й упала ниць. — Не забирайте від мене моєї дитини!

— Ти мені казку розказуй, чуєш? — верескнула Фітне.

— Пані, благаю…

— Казку!!!

Ковтаючи сльози, Устя розповідала казку. Сльози текли по схудлих щоках, палало обличчя, візерунки килимів двоїлися й троїлися перед очима, а вона говорила, говорила, говорила…

Вона глянула на господиню, та спала.

Устя тихенько вийшла із спальні — і прожогом до свого кутка. Болгарка колихала малого Тодорка.

— От і все, — прошепотіла вона. — Я позначила його.

Вона розгорнула пелюшки, і Устя побачила чорні плямочки на ступнях Тодоркових ніг…

— Це така фарба. З країни Чин[9]. Я йому наколола ніжки і над бровою. Це вже нічим не змиєш.

…Тодорка забрали від Усті наступного дня. Вона була в господині, вислуховувала довгі й нудні повчання. І враз шпигонуло в серце. їй почувся за дверима дитячий плач… Щось говорила Фітне, але Устя її не чула.