Грає синє море

— Любі мої Устенько й Никодиме! Хотілося б мені щось таке вам побажати… доброго побажати. Але чого побажати? Щоб ваше життя було славне й дружне? Так це ж уже вам бажали. Багатства побажати? Так не воно всьому голова. Чув я в чужих краях про одного святого, який був голий мов бубон, і єдине, чим він міг пригостити гостей, було світло його лампади. І йому всі дякували… Отож хочу подарувати вам таке, що його ніби й немає, а воно є; а без нього життя було б і невеселе, і сумне, і нелюдське… Хай вам буде моя музика в подарунок. Слухайте, щоб аж до дітей ваших дійшла…

Він змахнув смичком — полилася, закружляла по світлиці пісня. Всі її знали й любили, тільки на весіллях не співали, бо сумна:

Ой, як я умру в тім чужім краю,
Дам собі зробити зо злота труну.
Гей-гей, зо злота труну…

Скрипка грала-вигравала, так же голосно тнула, що могло здатися, буцім грають тут не одна, а цілих п’ять. Дідів чуб маяв на всі боки, скрипка аж стогнала, а люди й незчулися, як похилили голови.

Зо злота труну, сріберне віко,
Аби мні було на серці легко.
Гей-гей, на серці легко…

— Ну, ми не старці, щоб виводити кінці! — раптом вигукнув дід Савка й одразу ж перейшов на гопак.

— І не свині, щоб ставать на середині, — негайно прошамкав дід Меркурко, який був за Савку молодший на п’ять чи сім літ.

— Гей, хлопці, хто знайдеться серед вас такий, щоб діда Савку переборов? Га? — вигукнув Скрипник і урвав музику. — Ну? Хто береться танцювати доти, доки в мене буде сили грати? Га?

Усі мовчали.

— Ех! — сказав дід. — Нема серед вашого брата таких, як ото турка під Віднем били. Наших було всього двадцять тисяч, а басурмана — сто двадцять. І побили! Нема!..

Всі мовчали. І вдруге ніхто не наважився вийти в коло.

— Ех-ех-ех, — аж застогнав старий Скрипник. — Переводяться люди. А колись же було!..

— Є, діду! — почулося ззаду.

— А що там за вишкварок озвався?

— Та я ж, діду!

Це був правнук Петро — Устин брат.

— Та ти ж не знаєш, що то таке! Я як заграю, то аж до ранку!

— А я до ранку танцюватиму!

— Оце по-нашому, по-козацькому, матері твоїй ковінька!

І знову застрибала, закружляла, затанцювала по хаті музика! Тільки тепер танцював один Петро, а всі дивилися, що ж буде з того змагання. Ось уже п’ять танців без віддиху відганяв малий, ось уже й шостий кінчає, а ноги в нього, як вітрякові крила при доброму вітрі, — крутяться, та й хоч би що…

— Борше, діду, борше, а то наче якесь дівчаче гопача виходить!

А дід чи то втомився сам, чи то малого шкодує…

— Та борше, діду! — гукає, аж задихається Петро.

А дід — тихше й тихше.

Підскочив Петро, схопив діда Савку за плече:

— А що, діду, не можете? Здаєтеся?

Мовчить дід. Хилиться на Петра. Його підхопили, а він уже й не дихає… І серце не б’ється. Отак і упокоївся — ніхто не бачив, коли, бо всі музику його слухали.

…Батюшка Онуфрій сказав:

— Добрий був цей чоловік. Але недобре вмирати, не висповідавшись. Він же не басурман який.

Богомаз Тодор мовив:

— Панотче Онуфрію! Вся душа діда Савки Скрипника — в його музиці, як колись у вояцькій справі. Коли вояк гине в бою, чи має він час висповідатися? Не має.

— Душа має чистою йти до бога, висповіданою.

— Вся душа діда Савки була в музиці. А музика — то чистота і небесність. І оте, що він грав нам перед своєю смертю, то і є його сповідання…

— Хай буде по-твоєму, — змилостивився отець Онуфрій.

…І от везуть діда Скрипника чорні воли з великими заплаканими очима. І несе Тодор скрипку дідову, щоб поховати разом з ним…

Все вище й вище на гору підіймається жалібний похід. Ось уже зникло село зовсім. Тільки стара церковця виглядає трохи скособоченим хрестом, мов рука утопленика: рятуйте!

Дода раптом замовк. Він зупинився, подививсь на людей, що йшли за ним, але ні, він дивився не на людей, а кудись далі, в ту долину, в якій зникло село, і раптом закричав, уже не сміючись і не граючись, закричав страшно й моторошно:

— Г-ги-и! Г-ги-и!!!

— Та тихше, Додо! Чого ти кричиш? Хіба не бачиш, куди чоловіка веземо? — забухикав, аж застогнав дід Меркурко.

— Г-ги-и! — заволав Дода і побіг повз волів з домовиною, повз наляканих людей назад, у Сугаки.

— Що з ним?

Дивилися на обрій, на небо — все було, як завше. Небо було чисте й блакитне, аж густе від тієї вже холоднуватої блакиті, в повітрі пахло хлібом і дозрілими яблуками, все навколо було прозоре й спокійне, мов намальоване.

І враз від села долинув дзвін. Це дзвонар Юхрим, який лишився видзвонювати по душі небіжчика. Тільки чому Юхрим дзвонить не так, як завше?

І Тодор ураз здогадався.

Морозом сипнуло йому за спину, аж запаморочилося в голові.

Невже сталося найстрашніше? Ні, ні, що завгодно, тільки не це!..

Замовк дзвін. Мов захлинувся…

І тоді здалося Тодорові, що почув він останній, страшний, розпачливий крик дзвонаря Юхрима. Ні, він не міг того крику чути, але чому ж це зупинилися воли і стало так тихо, ніби не люди, а безплотні тіні стояли за Тодором?